|
Не може ворог, так ворог, своєю брехнею забрехати цілий світ, не може стерти з пам’яті народу свої злочини, бо творить нові. Пам’ять про голодомор живе ще в серцях наших батьків і передається нам. Не встромляймо голову в пісок, як страус, роблячи вигляд, що все добре і так має бути. Ні, так не має бути і так не – буде. Господь – Праведний Суддя, тому правда воскресне, зійде, як вранці сонце.
Нема народу, як втратить мову той народ
і свою гідність.
Бабуся вишиванку шила.
Уже зметала всі куски.
Чогось душа її тужила…
А може роки вже взнаки.
Так, ніби, хтось постукав в двері.
Ой, Боже, що це, на добро?
Пішла кульгаючи. Відкрила.
Поштар протягує перо.
Вам лист. Державний. Розпишіться.
Шкребла. Не слухалась рука.
- Спокійно, тітко, схаменіться,
Бо ще оказія яка… –
А серце, ніби, в п’яти впало,
Осіла злякана, бліда.
- Читай, не можу, щось напало.
Аби хоч, Боже, не біда. –
- Ну, що ж ви, тітко Катерино? -
- Не можу я. Бери, читай…
Читай, читай, моя дитино.
Листів з гербом боюся вкрай. –
Поштар швиденько відкриває,
І, мовчки, сам читає лист,
А потім – тяженько зітхає.
Зібравши, весь докупи хист
До Катерини промовляє:
«Вас просит Родина простить:
Отец ваш осуждён несправедливо»
Їй світ погас, в очах, в ту ж мить.
І заніміла Катерина,
І на вустах, немов, печать…
- Ну, що ви, тітко, вже година –
Допоки будете мовчать? –
Ну, хоч заплачте, вголос, з горя,
Або силенно закричіть. –
- Ніхто не вичерпає моря
І того болю, що болить. –
- Та ми живемо! Будем жити!
Ніхто не може вбити нас.
І хоч прийшлося нам служити –
Та прийде воля – уже час! –
- Прийде, синочку, наша воля
І, не хапатимуть вночі
Нас чорні ворони в неволю,
І, не сичатимуть сичі. –
Сорочка вишита лежала.
Закрався вечір. Уже й ніч.
І мати хлопця вже шукала,
А він – все слухав тітки річ.
- Коли була я ще маленька –
Ходила лише в п’ятий клас,
Ридала з горя наша ненька:
Вночі забрали тата в нас.
І стали ми «враги народа» -
П’ять сиріт, діточок малих.
Ніде нам не давали входу,
Наїлись горя, лиха – лих…
Найменші – з голоду померли.
Нас трійко вижили, живі.
А хліб наш «Родина» пожерла.
Нас Бог спасав на кропиві,
На лободі і на щириці,
На всім, що вилізло з землі.
Ми пили воду із криниці –
Хоч це, не взяли москалі.
Куди підеш – ворожі діти.
Нема дороги, лише біль.
Як повідрубувані віти.
На хлібнім полі, як кукіль.
Так все життя. Усіх, як воші,
Душила «Родина» чужа:
Натурою податки, гроші –
Під страхом тюрем і «ружжа».
Так ворогами й посивіли,
Батьки зогнили в рудниках.
«Брати» усе в усім посіли,
А нам – кайдани на ногах…
Роти заклеїли, зашили,
Посіяли глибоко страх.
Це в спадщину нам залишили:
Он – світить в кожного в очах!
І всі бояться обізватись,
Щоб не образився наш «брат»,
І щоб не ввічливим не здатись.
Такий сьогодні толерант.
Вітають кожного заброду
І слухають, відкривши рот.
Та, годі вже! Нема народу,
Як втратить мову той народ!
Немає в роті два язики,
Двох не бува державних мов.
Смішні не будьмо і безликі,
Щоб не топтали знов і знов!
І хай зупинять небилиці,
І вже не топчуть цілий світ!
Брехливі, підлі і безлиці
Принесли людям море бід.
- Забрали й нашого, Катрусю.
Спустіло геть тоді село.
Діди старі, жінки, бабусі,
А чоловіків не було…
Сивіли з горя молодиці:
Як рятувати діточок?
Нема ні жита ні пшениці –
Шукали й поміж подушок.
Забрали все. Мов подуріли,
Бо заглядали навіть в піч.
Боялись, пікнути не сміли.
Страшний, голодний був той рік.
І їм, рідненьким, теж не з медом,
Голодним, босим в Сибірях,
Під голим і колючим небом
І під прикладом, в кандалах. –
- За що? За що така наруга?
Ненависть вовча у людей.
Чи кров у них вже чорна, друга?
Морити голодом дітей!
Навіщо стільки мілліонів
Згубив отой диявол – «брат»!
Посіяв, де не повернися,
Свою ненависть і розбрат. –
- Як те забути й поклонятись
Катам всесвітнім, глитаям?
Пора нам, люди, спам’ятатись:
Ми не раби – собі затям!
І своїм «каком» закріпити
Кацапську мову назавжди,
Щоб Україну задушити,
Щоб не вилазила з нужди. –
- Щоб нас від Бога відділити,
В розпусту кинути в розбрат,
І вчили нас брехати й пити
Й щоб ненавидів брата брат.
І всіх лякають без упину
І сіють град свій і брехню.
Лишають родичів дитину
Й життя попалену стерню.
Тож просипаймось, українці,
І скиньмо вже оте ярмо,
Бо горя випили по вінця,
В очах, неначе, в нас більмо.
І ми не бачимо, не чуєм.
Куди нас пхнуть, туди і йдем,
І один одного бичуєм,
І один одного клянем.
Тож, спам’ятаймось, браття милі!
До Бога вдаймося усі!
Щоби не впасти нам в могилі,
А бути в Господа в руці. –
- Бо Він лиш – нам за оборону
Від тих ракет і літаків,
Як уклякнемо біля трону
До ніг Отця усіх Світів.
Як ми залишимо не Боже,
Усі байки і всіх божків,
Тоді спасти усіх нас зможе –
Отець всіх духів і Світів.
Галина Яхневич.
ID:
703207
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 27.11.2016 13:37:43
© дата внесення змiн: 22.02.2023 00:29:17
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|