Я іду зацілована і обмита дощем,
А думки під гаптованим вересневим плащем
Хаотично розбіглися. Чи їх вітер поніс?
Чи той дощ несподіваний їх цілує до сліз?
Намагалась зібрати їх і зігріти теплом,
Тільки сонце сховалось десь, мов його й не було.
А без нього і серце моє завмирає, тремтить
І затоптаним каменем десь у грудях лежить.
Хоч погоди поганої у природи нема,
Але з подихом осені заглядає зима
До душі одинокої, що так часто болить
І ночами холодними довго-довго не спить.
Я хотіла розважити, звеселити її,
Щоб довіку не шпорталась, не ховалась в пітьмі.
Та любові забракло - знову вітер різкий
Закрутив, переплутав мій найкращий порив.
Я просила залишити ще для неї тепла
І набрати у Всесвіту нескінченно добра,
Щоб в негоду нестерпну, коли дощ нахабніє,
Хоч краплинка любові тую душу зігріє.
Вже і сонечком стала та душа одинока,
Й почуття неземне проростало глибоко,
Лиш повітря забракло і не стало тепла,
І ненависна туга знов її пройняла.
Я не знаю чому? і навіщо? і як?
Ти шукаєш її, як у морі маяк.
Тільки знай, що в тім морі, де багато води,
Попливе її човен, без керма, в нікуди...