Світло її засліпило, втомилась.
Без сили лягла на поріг.
Зорі над нею сліпі нахилились
Від серця її і до ніг.
Любили, молились, страждали
Соромні й цнотливі, пусті.
А тільки лиш світло настало
Покинули на самоті.
Так гучно вона не мовчала,
Так радісно ще не сльозила
Відкрито й зловісно кричала
Хоча вже була і безсила.
Так вчасно їй ще не було,
І гідність нащент розбила.
Хотіла, але не минуло.
Наївно…Вона лиш любила.
Покинула світ свій нікчемний,
А потім і зовсім забулась.
Із світлого щастям у темне.
Й назад вже не повернулась.
Чому її ліфт ходить вниз,
І дихає лиш самота.
Він за тобой, озирнись
«Кохана, ти саме та».