Якби хто зазирнув у мою голову…
В ній суцільні лабіринти, ребуси і кросворди.
І на якомусь загнаному етапі пошуку виходу,
Продираюся крізь бетонні стіни.
Незважаючи на знак «Шляху нема».
Кому нема, а кому й є…
Бо я сама свій шлях прокладаю.
Я розбираю стіну, що була мені перешкодою.
Я вип"ю море, через соломинку…
І по його сухому дні до тебе піду.
Я докупи зберу хмари.
І посиплю іх цукровою пудрою.
І вони проллються солодким дощем.
А ми будем облизувати губи…
Бо надто солодко.
Будемо на німо чекати холодного осіннього дощу,
Той зимний колючий дощ проллється…
І змиє цукор…
Бо там де випав солодкий, тепер притомно…
Солодкі від цукру наші руки…
Прилипли одна до одноі
Дощ змиє…
Пальці стануть чисті і слизькі…
Моя долоня вислизне…
І загубиться в натовпі чужих рук…
Назавжди…