49. ЛЮБОВ/КОХАННЯ
16.08.2016* 09:15
Десь читав, що у французів є 15 термінів/слів, які визначають різні форми та стани того, що ми називаємо Любов та Кохання. В російській мові є один термін «любов», а ще матюгальне слово, а ще його навпіл літературний синонім «трахати», який перекочував і в українську мову і має суто брутальний характер. В українській мові стосунки між чоловіком та жінкою в матримоніальному змісті визначаються як словом «любов», яке має широкий, узагальнюючий характер, так і словом «кохання», яке передає інтимність та ніжність, зворушливість та відданість пари один одному і навіть має на увазі, але не фіксує це як суть, сексуальні стосунки.
У нас з Віталіною було і перше, і друге.
Це дивно звучить, коли люди бачать пару, де вона молода, а він явно вже підтоптаний і при цьому явно видно, що між ними є почуття. В таких випадках є стереотип сприйняття: він – багатий, вона – користується його гаманцем. Але в нашому випадку такого не було, бо я ніколи не був багатим, навіть тоді, коли займав посади з найвищими для них зарплатами, а тут я взагалі не працюючий архітектор, а якийсь незрозумілий езотерик, який сам не усвідомлює себе в цій якості.
Перша реакція людей в таких випадках – зруйнувати цю аномалію. І мені доводилося це відчувати/бачити багато разів.
Чи дійсно ми любили один одного?
Любили.
Про це говорять записи Віталіни в блокнотах за різні часи та дати нашого спільного життя, які досі зберігаються в моєму архіві.
Про це говорять її записки з пологових будинків, коли вона народжувала синів.
Про це говорять наші фотокартки тих часів і, в решті решт, наші діти, яких ми зачали та народили в любові, яких ми виховували в любові та ніжності один до одного.
Не буду приховувати, інколи моє віртуальне відчуття вловлювало якийсь флер, якусь недомовленість, але це було як раптовий навій неприємних пахощів звідкись з далека, що приніс випадковий порив вітру в квітучий сад із різнобарвними та неймовірно приємними пахощами квітів.
Я писав їй вірші. Не кожний день, хоча дуже часто. Тепер більшість із них я вже показав у Клубі поезії в рубриці «Шосте життя». Інколи я дарував їй квіти, хоча це і було дуже рідка. І, безумовно, я носив її на руках.
Це прийшло до мене з дитинства, коли мати розказувала, що вершиною щастя є те, коли чоловік носить дружину на руках. Мені, хлопцю, якого мати разом з двома братами повністю закрила від батька, бо він після війни не повернувся до сім’ї і мав іншу сім’ю (мати так нібито робила помсту йому, а фактично зробила велику шкоду нам, своїм синам), це уявлялось в буквальному змісті цього дійства, хоча потім я і зрозумів, що мати мала на увазі образність дії. Та я робив це буквально.
Так, я любив всіх своїх дружин до Віталіни.
Так, я завжди мріяв, щоб у мене була тільки одна дружина, але Доля все вирішувала інакше.
Так, я носив всіх своїх дружин на руках, але тільки Віталіну так часто і з такою вдячною пристрастю. Навіть тоді, коли настали часи, про які можна було сказати словами нашої гостроязикої бабці Зіни «треба підняти та гепнути».
Я любив Віталіну до тремтіння пальців і до звички просто дивитися на неї, любуватися нею. Треба було мені прожити багато років і скуштувати багато брутальності для того, щоб зрозуміти, що це була Любов як Хвороба. Хіба може бути Любов Хворобою? Виявляється: може. І я пережив це. Як у свій час на свій подив пережив Ностальгію, як у свій час подолав три рази Пограничну хворобу, що були обумовлені руйнуванням Мрії та подружжя.
Так, я бував щасливий до цього шлюбу в інших шлюбах і руйнація їх була для мене катастрофою кожний раз, але так Щасливий, як я був в цьому шлюбі, я не був раніше ніколи і я плавав, купався в цьому щасті, дихав ним і інколи не вірив, що воно у мене є.
А яке щастя було бути присутнім при її вагітності і коли народжувалися сини! І знати, бачити, відчувати та радіти тому, що вона від цього щаслива! Я купав у ванні синів і її, я був неймовірно щасливим чоловіком і батьком!
Я друкував на друкувальній машинці тексти своїх віршів, робив блоки з них і дарував їй. Я малював різні картинки і теж дарував їй при нагоді, але це була єдина моя дружина, з якої я не малював портрет, бо весь час боявся, що наврочу цим, адже я знав вже, що мені неможна малювати портрети людей, бо я в таких випадках потрапляю в ситуацію, коли немов обумовлюю негаразди цим людям. Я вже знав, що є художники, які саме так скорочують, не відаючи цього, вік людям. Ілля Репин був найвидатнішим представником цієї когорти художників. Я не є художником ні за освітою, ні за засобом заробляти гроші, але таку мою здатність підмітили мої товариші і не проминули сказати про неї.
Відношення людей з нашого кола до нас було різне.
Дехто явно любувався нами, наприклад – пара Шимальських, Володя і Маяй, які з великою повагою відносилися до Віталіни.
Дехто ретельно допомагав матеріально, але при цьому настороже очікував подальший розвиток подій. Наприклад: пан Максимів Володя.
Дехто був відверто ворожий з незрозумілими для мене обґрунтуваннями, наприклад – подружня пара Гришиних. Хоча потім я і зрозумів підґрунтя цього – часто буває так, що люди, які отримали від інших якесь добро, прагнуть занапастити доброчинців, бо таким чином ставлять себе вища за них, немов закреслюючи суть залежності, яка, як правило, не існує насправді, свого життя від цієї доброчинності. Так роблять вельми не далекі і не освічені люди. Але таке є.
Так ми з Віталіною прожили до 1999 року, коли я на її день народження подарував їй саморобну книжку з віршами та прозою під назвою «Шість років щастя». До речі: їй завтра виповняється 41 рік.
Пишу ці слова у Липовому Скитку. Позавчора ми тут відсвяткували день народження Світозара – 22 роки. Бажен поїхав вже на працю, а все інше товариство досі спить. А я ловлю себе на усвідомленні того, що в мені десь неймовірно глибоко досі жевріє почуття до Віталіни, до матері моїх молодших синів, але про це – потім, далі буде.
ID:
684067
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.08.2016 18:34:39
© дата внесення змiн: 16.08.2016 18:34:39
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|