Толока
І я, хто мав би зводити палати
у клекоті натхненного труда,
лиш спис і меч приречений тримати,
щоб не спіткала мій народ біда.
А так хотів би скинути доспіхи,
святкуючи Господній Благовіст.
Та поки ще, не знаючи утіхи,
я вічний призовник і резервіст.
Держава рідна – то моя відрада,
найвищий подарунок у житті,
хоч поруч є ще скиглення і зрада,
пророцтва та обіцянки пусті.
Не заздрю тим, що в палаці чужому.
І безпорадним не втираю сліз.
Бо мій то люд, вже мій, цупку солому
не у чужий, а в свій несе заміс.
Водою вправні поливають глину,
в минулі заготовлені віки.
А може хай нас у доспіхах, сину,
омиє потом свято толоки?
