Всі слова твої линуть - як завис повітря мого,
З присмаком відчаю я намагаюся говорити:
А хіба подарунки, варті брехні і сумління твого,
І чи варто плекати надії, що він буде тебе любити?
Ця вода як і сонце, вона як і він, вона мертва вода,
Що стікається каплями в річку, а потім у море,
Відкривай свої очі, дивися там на березі гнізда,
З них полізе до тебе нове щось, нечисте і хворе.
Я не так і давно, з ним один на один, говорив,
Ми йшли втомлені в ніч, що світила усім алкоголем,
Я повторював все що почув, все було на один мотив,
Вириваючи тим що побачив, вириваючи своїм болем.
Адже все що ми робимо - часом іде якнайгірше,
І усе що для тебе хотів, обернулось до мене спиною,
Укріпляй оборону острогом, я тобі поясню, пізніше,
І готуйся ще з самого літа, до того що буде зимою.
І не варто плекати надій, що ще можна усе спинити,
І втекти нам не вдасться від того - що впевнено лізе,
Що нечистою й хворою правдою можна зцілити?
Адже те що було м’яке, як душа моя, стане залізним.
Я тобою живу, це єдине чого не змінити,
Як і те що повзе – неможливо мене зупинити.
Набираю повітря у груди, намагаюсь пояснити,
Я тобі обіцяю одне, що завжди тебе буду любити.
ID:
675377
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.06.2016 21:32:31
© дата внесення змiн: 30.06.2016 21:35:42
автор: Віктор Непомнящий
Вкажіть причину вашої скарги
|