Не доводь мене до гріха.
Не гартуй у мені цю лють.
Ніби вічність сліпа й глуха —
І не знає, як тебе звуть.
Скільки в мене ти вже забрав…
Сонце, небо, Кизил-Кобу.
Ніби в покер чи в дурня грав
Безліч років — і ще добу.
Спокій, плани, рожеві сни
Святогірська, тоді — Стамбул.
Нащо кров тобі — поясни! —
Мрій, розстріляних упритул?
Скільки ґрат навкруги зміцнив,
Скільки вилив брехні в моря…
Ніби лихо, що «цар» здійснив,
Не повернеться до «царя».
Не доводь мене до плачу.
Не гартуй у мені цей сум.
Коли я за все відплачу —
То й веселкою піде струм.
Коли я тобі посміхнусь
Переможно крізь гнів і біль —
Скам’янієш, як троль, клянусь.
Будеш пам’ятник сам собі.
