Думки хаотично снують павутину
І я намагаюсь забути тебе.
Хоч сльози на очі находять невпинно,
Та з цього, я знаю, добра не буде.
Я не можу довго жити брехнею,
Я не хочу далі топтати душу
Тому любов безмежну, навіть кохання,
За гріх великий в жертву приношу.
Хоч серце досі стогне від болю
І тіло прагне до тебе знов,
Та час лікує, залиже рани,
Хоч й не верне мою любов.
Прощай, мій друже, прощай коханий,
З тобою світ мій щасливий став,
Тепер без тебе таким не стане
Хоча б і серце мені віддав.
Якщо захочеш, то другом станеш
Бо дружба звісно - то вже не гріх,
Бо дружба справжня міцна як камінь,
Вона й підходить тоді для всіх.
Та зараз важко ось це прийняти,
Звільнити серце від почуттів,
Хотіла б жити, про гріх не знати,
Бо жити далі бракує сил.
Сама далеко себе прогнала,
Щоб не зустріти знову тебе,
Тебе забути я намагалась,
Все значно важче - ти в серці є.
Може благати, щоб залишився,
Щоб сльози витер і обійняв,
Може, щоб знову... це ж сон приснився,
Тебе немає. І я сама.