12 година ночі. В провінційному містечку гамірно - гудки місцевих підприємств сповіщають про закінчення нічної зміни. Міські ліхтарі розсипалися по всім вулицям і провулкам.. Автобуси на центральній зупинці чекають працівників фабрик і заводів щоб після трудової напруженої зміни відвести їх по домівках Та вже за півгодини місто знову затихає і спить до сьомої години ранку, щоб знову прокинутись з робітничими гудками… Найбільше підприємство «Промзв’язок» – завод союзного значення - окраса і гордість міста , через прохідну якого проходило до п’яти тисяч працівників, потопав весь у квітах, деревах , квітучих привезених із різних куточків колись великої держави , кущів – здавалось , що це зовсім не підприємство а красивий парк. Я не прихильниця радянського способу життя звідки ми всі , люди старшого покоління родом, тим паче тої тоталітарної системи великої імперії яка так довго знущалася над народами багатьох національностей доводячи кожного дня їх меншовартість порівняно з «достоинствами» російського старшого брата . Але юність моя була пофарбована в яскраво рожеві кольори і прохідна заводу була першою сходинкою у моє доросле життя. Так сталося . що після закінчення десятого класу не здолавши прохідний рубіж до інституту залюбки поповнила ряди робітничого класу, щоб наступного року здійснити свою мрію . Все в житті склалося так як і мріялось, ну майже все. І ось 91 рік- референдум. Україна незалежна, вільна і суверенна. Скільки надій, щастя, сподівань…. І хотілось працювати, жити, творити для себе, своїх дітей, свого народу, своєї держави. Ніхто не очікував що ось зараз ми всі будемо жити краще Адже процес становлення держави справа кропітка і нелегка. Знали - будуть труднощі, будуть негаразди на шляху становлення нації, держави, але все здолаємо, поборемо , адже ми всі разом – український народ.
Та вже пройшло чверть століття , а ми як сліпі кошенята кинуті у мішок до якого прив’язали каменюку і кинули у річку….
Хто вкрав у нас свободу і незалежність? Як ми допустили таке?
Чому ми стали жебраками у своїм квітучомv краї ? Куди нас завели керманичи незчисленних партій, які як павуки у банці борсаються за владу, крісла, гроші, обливаючи один одного брудом , рвуть на собі сорочки, б’ють себе в груди, і з піною у рота намагаються довести хто з них більше любить українського пересічного громадянина. Слово яке п е р е с іч н и й…. Як на мене, то не хочу я бути пересічним. Я є, була і буду громадянином України на якому тримається нація. держава, народ, українське мудре слово і українське діло . .І таких як я 45 мільйонів, за винятком тих « непересічних небожителів», які облудним словом і показним екранним патріотизмом ,прикривають свої награбовані статки.
Так чому ж мій квітучий робітничий рай стоїть пусткою посеред міста.? Розбиті і розграбовані цехи заводу дивляться порожніми вікнами в ніч і даремно чекають ранкових робітничих гутків . А міські ліхтарі більше не розсипаються по вулицям і провулками мого рідного міста.
як хочеться жити окрилено, вільно і красиво на своїй чудовій землі...
