Смуток встиляє думи - доріжки…
Дихає вітер на чорнії стрічки,
рве їх, шматує,- той що зі сходу,
вітру такого не мали ми зроду!
Серденько мОє відає, знає,
горе чужеє, біль відчуває,
каже - віщУє серцем сівілли:
матір десь плаче, геть посивІла.
Я також в смутку. Матінко, діти!
Дім в мене гарний, сад є і квіти,
крам, скатертину вишила мати,
чом же я ніччю можу не спати?
Смуток торує в серці каверни,
мовчки дивлюся в ікони древні…
Там, на покутті - писанки, згарди,
друзі, родина - все в мене гарне.
Сяє світильник, поруч і свічка -
в будні і свята повниться річка
пам"яті болем, горем країни,
що нас вбивають, що ми - наївні…
Віру ту нашу геть сплюндрували
браття по крові, браття слов"яни.
Чом мені смуток жить заважає?
Лихо гуляє в рідному краї.
Чом такий стогін з серця щоранку?
Думи зимові…
Прагну – веснянок!
Дякую, Велібор...Перечитала вірш, трішки його підправила...Я зараз старанніше працюю над віршами. За цей рік мені вдалось трішки підняти свій делитанський рівень Дум і емоцій - вдосталь, а майстерності - ні. Дякую, що повернули мене до цього вірша