Гудуть простори,
Сурмлять зимові вітри
Голі дерева сповнені тривоги
Їх гілля дають сутінкам ще більше чорноти.
Й землі торкаються босі ноги
Вже котрий день не припиняються сніги
Серце захлинається від гіркої вологи
Хоч, здається, що м'язи обличчя кам'яні.
І крізь тіло, що як місячне сяйво
Пробивається незвідана далечінь
І весь світ постає як марево
Одна із тисяч вигаданих картин.
Та постать зустрічає подорожніх радо
Розбавляючи свою самотність і біль
Тільки, нажаль, подорожнім лячно
Подорожнім бракує слів.
