Мій мозок поступово сходить з розуму від самотності. Я блукаю в недрах своєї підсвідомості в пошуках чогось хоч трішки милого серцю, щоб відволіктись від цієюї жахливої картини теперішнього. Дивно, але ховатися в минулому зараз для мене набагато легше ніж думати про те, що може статися кожної хвилини.
Довгий перехід без відпочинку вже дав про себе знати, але зупинятися не можна. Відпочинок, в цьому випадку, дорівнює смерті. Кожна хвилина, та ба навіть секунда, може вирішити все. Там, позаду, десь блукають вони, шукаючи когось чи чогось до чого ще не дібрались їхні руки. Вони надіються зруйнувати все, що тільки можна, лиш би не залишити хоч чогось того, що нагадує про тихе і мирне минуле. А ми, люди,- це і є те минуле. І зараз ми ніби звірки на яких полюють. Виходить комічно: спочатку ти хижак, а потім ти-жертва. І зараз мова не йде, як ти мій подумати, про монстрів, які з радістю вирвали всі твої нутрощі і смачно поласували ними або про прибульців, що намагаються захопити нашу планету. Ні, мова йде про ще страшніших істот- про людей. Тепер все пішло шкереберть, але якщо докорінно розібратися, то все пішло догори дном ще з самого початку еволюції, а свого епогею надбало під час освоєння людиною планети. Люди- найжорстокіші істоти, а якщо до цієї суміші ще додати ненависть і якусь ідеологію, то вони перетворять в машини доя вбивств, які добре керовані і слухать всі команди.
Все, досить роз'їдати собі мізки, роздумами про гнилих людей, я сама не краще. Я також людина.
Щось поряд зі мною ворухнулося. Тепер вже не було іншого вибору ніж зупинитися. Бігти? Ні, що воно дасть, окрім додаткового шуму, втікти тепер вже не вдасться. Якщо раніш мені пофортило, то тепер на це надіятись марно.
В вухах стукало серце, я відчувала тільки перевтому та слабкість і вже навіть чекала того полегшення, що мало прийти до мене, якщо я зустріну мого "родича".
ID:
649641
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2016 13:24:52
© дата внесення змiн: 07.03.2016 13:24:52
автор: one_my_chаnce
Вкажіть причину вашої скарги
|
