(або спроба сказати слово про векторність ірландської міфології)
«Віднесла буря їх далеко на захід від Ірландії,
де втомлені, опинились вони на морських хвилях.
- Це вітер друїдів. - сказав тоді Донн мак Міль.»
(З «Книги завоювань Ірландії»)
Є одна давня ірландська легенда: в часи верховного короля Ірландії Еліма Фінахта* випав в Ірландії сніг, який був на смак як вино і п’янив людей, які його куштували. Мені давні ірландські легенди завжди нагадують саме отой сніг, про який так довго пам’ятають (а про що в Ірландії не пам’ятають? Хоча один дуже шанований поет порівняв довгу пам'ять з поганою хворобою, але це не хвороба - це звичка - не знаю погана чи хороша, але в Ірландії пам’ятають все). Важко знайти на світі білому ще одну таку саму хвору на довгу пам'ять країну в якої була б така величезна кількість літописів, історичних переказів, легенд про якісь події минувшини, де б люди могли назвати своїх предків до сорок шостого покоління, а іноді й глибше. Така довга пам'ять грає з нами - ірландцями злий жарт. Я іноді заздрю народам і людям, які вміють забувати. Ми ірландці забувати не вміємо. «А от у 1072 році вождя нашого клану О’Хеннселаг Діармайта мак Майла на м-Бо вбив вождь вашого клану О’Мелсехалінн Конхобар. І з того часу ворожнеча між нашими кланами не припиниться, допоки дме вітер і гріє сонце!» Отак і воюємо одне з одним тисячоліттями...
Я часто думав - навіщо у нас в Ірландії про кожен камінь і про кожен пагорб складали купу легенд? Добре хоч не віримо в них. Або намагаємось не вірити. Я колись завів розмову з одним своїм хорошим знайомим і запитав його: «В одній монографії одного англійського історика я прочитав, що король Ірландії Конн Ста Битв це вигадка. Що такого короля не було. Його придумали, як придумують казку. А ти віриш у його існування?» На цей мій хороший знайомий (який досить непогано розбирався в історії, особливо в історії свого клану) відповів: «А яка різниця був цей король насправді, чи його не було? Ми читаємо про нього прекрасні легенди, вірші і пісні. І саме це прекрасно. А що воно таке оте «насправді» не знає ніхто. Якщо цей король був хоча б у моїй свідомості значить він був.» Атак то ми і мислимо. Добре хоч ця розмова була в пабі, за келихом доброго ірландського пива.
Може тому багато істориків (особливо англійських) патологічно не довіряють ірландським літописам. Вважають, що це все суцільна вигадка. (Придумана, звісно ж, за келихом доброго пива.) Звичайно, все що писав Беда Преподобний (673 - 735) це істина і цінні свідчення історії. А все що писали в цей же час ірландські монахи Клонмакнойса та Йони - вигадка. Ах, я забув - це ж писали ірландці. А вони фантазери, вигадники і, взагалі, схиблені. Пам’ятати своїх предків до сорок шостого коліна можуть тільки хворі на голову. Тут цікава простежується закономірність. Ніхто з істориків, хто пише на цю тему не може поставити межу - де закінчується казка і вигадка, і дек починається історія. Щоб якось виплутатись з цієї ситуації англійські історики розбили всіх королів Ірландії, що згадуються в літописах, не на дві, а на три групи: легендарні, історичні та «легендарно-історичні» - вони мовляв нібито історичні, але ірландським джерелам ми не віримо, тому вони легендарні. Звісно, в ірландських літописах та скелах багато епізодів, що є красивою казкою. Але в яких давніх хроніках немає легенд та вигадок? У Геродота їх більш ніж достатньо. Але Геродот - це «батько історії» і це безперечно. А король Туатал Техтмар** це, звісно, вигадка. Хоч про історію його правління та війн написано в скелах сухо, без жодного казкового епізоду.
Не так давно я прочитав досить цікаву монографію Томаса Роллестона (Thomas William Rolleston) «Кельтські міфи і легенди» (Celtic myths and legend). Там він прямо пише, що Тара (Темра) - давня столиця Ірландії - це не більше ніж вигадка, міф, що втілив давню мрію ірландців про незалежність і свою державу. (І це не дивлячись на те, що археологи давно розкопали руїни Тари!) Ще там є кілька словесних шедеврів, про які я просто не можу не згадати. Зокрема, він пише, що «кельтська цивілізація - багато в чому приваблива і багатообіцяюча, несла в собі певну ваду, недолік, внаслідок чого кельти ... не змогли стримати натиск грубої юної сили германських племен...» Або ще одна репліка: «...кельти вважають, що істинним цвітом життя є духовна реальність і забуття цієї істини у механічному чреві матеріальної цивілізації не приносить нічого, крім пекучої болі і відчуття втрати». Так написати міг тільки англо-сакс. Ні, таки германські і кельтські народи - це два різні світи. Схоже вони ніколи один одного не зрозуміють. Ми для них або руді диваки, що говорять нісенітниці і співають чудернацьких пісень, або «брудні ірландські покидьки» (Чарльз Дікенс). Вони ж для нас «заброди сасенех» і «виродки Кромвеля», бо як кажуть ірландці здавна: «Трьох речей треба боятися - копита коня, лопати трунаря та посмішки англійця».
Я часто думаю: чому нас саме так сприймають іноземці? Може тому, що наша історія - це суцільне безглуздя. Сукупність нелогічних вчинків і подій. І навіть ті іноземці, що потрапляють у нашу чудернацьку країну втягуються у цю безглузду гру. Колись в Ірландії за часів англійської окупації був суддя лорд Норбері. Якось на суді від виніс виправдувальний вирок вбивці, вина якого була всім очевидною. На загальне обурення лорд Норбері відповів: «Вчора я засудив до шибениці шістьох невинних людей, треба ж це якось компенсувати...» Коли лорд Норбері помер, то гробарі викопали йому могили глибоку як колодязь. Коли їх запитали навіщо вони це зробили, то вони відповіли: «Та ми б ще глибшу могилу викопали, але мотузки не вистачило...» Ну в якого ще народу була така безглузда історія? Хто так сміявся з власної смерті і власного знищення?
Колись король Великобританії Ґеорґ ІІІ відвідував з урочистим візитом Ірландію. Звісно, вся ірландська аристократія зібралась його вітати, тут король виходить, показує рукою на О’Коннелла і щось каже герцогу Норфолкському. О’Коннелл, звісно, тут же до короля, реверанси, ручку цьом і таке інше в пориві вірно підданства. А потім запитав герцога: «А що про мене говорив король?» Герцог відповів: «Король сказав, що це той самий О’Коннелл - той самий негідник!»
І подібних історій можна розповісти безліч. І всі вони - реальні події, а не чиїсь вигадки. Ну, скажіть, буває така історія насправді? Це ж плід божевільної фантазії якогось хворого на голову казкаря! А ви кажете: «Ірландія...» Ми самі вигадали свій божевільний світ і живемо в ньому!
Що мене найбільше зачаровує в ірландських міфах, так це те, що історія там розповідається як міф. (І тут не треба занурюватись у далекі напівзабуті часи. 26 липня 1813 року на ярмарку відбулась бійка між католиками та протестантами. Все б закінчилось просто мордобоєм, але хтось вистрілив з рушниці і всі перелякано розбіглися. Але барди Ірландії співають балади про «Битву під Ґарвахом». І це цілий епос! Просто «Іліада» протестантів!) І міфи розповідаються як історія. Чи може це насправді одне і теж... У нас - в Ірландії...
Чим зачаровують ірландські міфи - так це своєю недосказанністю. Щось ховається між словами, в оцих розповідях про звичайні події, щось лишається поза текстом, поза вербальним способом повідомлення, щось містичне є в цій буденності, в цих звичайних подіях. Якесь відчуття таємного вини киї, коли читаєш про дівчину, що набирає воду з краю потоку і наливає в один глек, потім бере воду з середини потоку і наливає в інший глек. Чи ці образи жінки, що миє закривавлений одяг в річці, коли до броду підходять воїни і на запитання: «Чий одяг ти переш, жінко?» Відповідає: «Твій, воїне!»
Я не зустрічав жодного міфу в якихось інших народів, де герої переміщувались би не тільки в просторі, але і в часі, де події «одночасно» (це слово тут звучить парадоксом!) відбуваються і в далекому минулому і в сучасності оповідача. І герої мандрують один до одного, ворогують і дружать, викрадають один в одного жінок...
Ірландські міфи векторні. Там людина варто чогось тільки тоді, коли вона здатна вчинок, подію. Її діяння направлене кудись - в часі або в просторі. Вихідною точкою є свій клан - маленький світ, без якого існування втрачає сенс. А діяння направлене назовні клану - подорож до далеких неіснуючих островів, чи вперте намагання перемогти в бою інший клан (для чого? з якою метою? Чи перемога як самодостатня подія?), чи пошук сокровенної мудрості, чи творіння нової пісні - це завжди вектор назовні. Але завжди повернення - назад, додому, чи то в Ірландію, чи то до свого клану, чи то в свій дім, який завжди є шматочком Ірландії, на якому б дикому і скелястому острові не доводилось би його будувати...
В ірландських міфах потойбічний світ існує тут - поруч. В оцих зелених пагорбах. І він є дзеркальним відображенням нашого світу - там теж є королі і герої, коханці і зрадники, смерть і хоробрість, друїди і воїни. Тільки жителі цих пагорбів мудріші за нас - бо пішли в їх глибини, коли зрозуміли, що їх нас на землі завершився, настав час інших. Це велика мудрість - вчасно піти. Цієї мудрості завжди бракувало королям і диктаторам. Що я ціную в ірландцях - так це вміння зневажати короля - як чужого так і свого, зневажати будь-яку владу над собою. Вміння бути вільними - навіть під шибеницею. Але це не тільки наш гонор - але і наша біда. Ми не змогли створити вчасно створити свою державу, своє королівство, але воювали між собою, зводячи давні рахунки між кланами. Так, наша історія - безглуздя. Але що в цьому світі не безглузде?*** Просто ми - ірландці в своїх міфах і піснях підкреслили це. Чи навіть посміялись над цим. І заодно над собою. Напевно, тільки в Ірландії «всі війни веселі, всі пісні сумні». Хоча це теж неправда - історія Ірландії суцільна трагедія.
Не хочеться закінчувати сумним. Завершу но, я ці роздуми словами надії - цитатою зі скели «Пісні дому Бухета» (ірл. - Esnada tige Buchet): «Тоді пішов Бухет геть від всіх цих країв і йшов всю ніч до ранку, доки не опинився в Кеннанас на Ріг»****.
Примітки:
* - Елім Фінахта (ірл. - Elim Fínnachta) - верховний король Ірландії. Згідно «Історії Ірландії» Джефрі Кітінга правив Ірландією в 913 — 895 рр. до н.е.
** - Туатал Техтмар (ірл. - Túathal Techtmar) - верховний король Ірландії Згідно «Історії Ірландії» Джефрі Кітінга правив Ірландією в 80 - 100 роках.
*** - все в цьому світі безглузде. Це я давно зрозумів. Але краще не вірте мені. Спробуйте знайти щось прекрасне в цьому світі, хоч якийсь сенс... Я ж ірландець, та ще й старий як світ, а вам ще творити і творити.
**** - я там бував в молодості - красиве місце. Не тільки для будівництва ірландської кам’яної хатки...
Дублін, Ірландія
1988
Коренные ирландцы - выходцы из Украины?!
Генетики из Дублина и Белфаста провели комплексный анализ ДНК первобытных ирландцев. В результате выяснились весьма интересные вещи. Как сказали сами ученые, «сообщества переселенцев в свое время не конкурировали с ирландцами. Они просто взяли - и стали ирландцами!».
Был проведен полногеномный анализ, который показал: в ДНК женщины, жившей около 5 тысяч лет назад неподалеку от будущего Белфаста, и в ДНК трех мужчин, 3-4 тысячи лет назад на острове Ратлин, обнаружены в первом случае следы генов пришельцев с Ближнего Востока, а во втором — из евразийских степей. В том числе - с территории современной Украины. Проводившийся недавно другой анализ ДНК также подтвердил наличие определенных генетических связей между украинцами и ирландцами.
Даже на ментальном уровне прослеживается определенная общность. И украинцы, и ирландцы - вольнолюбивые, независимые и довольно упрямые (в качестве черт народа). Возможно, это просто генетика?..
Исследованная структурадревних ДНК у мигрантов близка к ДНК современных ирландцев. Так, например, пришельцы из Азии принесли с собой генетическую болезнь гемохроматоз, связанную с избыточным накоплением железа в организме. Сегодня эта болезнь так распространена в Ирландии, что ее даже называют «кельтским заболеванием». Но эти же пришельцы могли переваривать молоко и передали эту способность своим потомкам. Как предполагают исследователи, эти особенности должны были сильно облегчить жизнь кочевникам, часто питавшимся молочными продуктами и использовавшими продукты с низким содержанием железа.
Профессор Дэн Брэдли из Тринити-колледж в Дублине, возглавивший исследование, полагает, что именно эти мигранты неолитического и бронзового веков могли повлиять на формирование кельтского языка, традиций и обычаев.
Ізhttps://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%BE%D0%BD_%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D1%85
Шон Маклех
Народився в м. Дублін 1.04.1915 р. в інтелігентній ірландській сім’ї. Шон МакЛех дитинство провів у Дубліні, у ірландськомовній сім’ї. Вчився в Трініті коледжі в 1934 – 1936 роках на філологічному відділенні. Вивчав слов’янскі мови, а також китайську та японську. Освіту не завершив. Змінив багато професій, багато подорожував. Писати почав ще в студентські роки. Писав переважно поезію, новели, критичні нариси ірландською (гельською) та українською мовами. Після виходу на пенсію присвятив себе літературі та вивченню мов. Зацікавлення україністикою почалось ще в дитинстві – першим вчителем української мови був для нього український емігрант який після Першої світової війни потрапив до Ірландії.
Поезія Шона МакЛеха переважно метафізична і філософська. У своїх творах він часто торкається історії та культури Ірландії, особливо його цікавить епоха неоліту та бронзового віку, кельтської міфології.
У 2013 році в Україні в видавництві "Діоген" (м. Івано-Франківськ) вийшла друком книга Шона МакЛеха "Кам'яний трамвай" - збірник його віршів та прозових творів українською мовою. У 2015 році в Івано-Франківську вийшло друге видання книги Шона Маклеха "Кам'яний трамвай" у видавництві Голінея О. М.
Шоне, невже це про Вас?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А про кого ж іще..... Книжку можуть вислати Вам в подарунок мої друзі в Україні...
Шоне, можна я також попрошу вашу книжку. Я і досі не можу повірити у вашу реальність. Цікаво: на скільки ви відомі і визнані у себе в Ірландії?
Доречі, сама назва ЗЕМЛЯ ІРію - в українській мові є слово ВИРІЙ - в Ірій (це куди відлітають птахи). Ви досліджували зв'язок наших мов?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
В Ірландії я абсолютно не визнаний - мене тут вважають просто старим диваком... Для мене була навіть дивною моя несподівана популярність в Україні. Книжку мою, яка була опублікована в Україні Вам можуть вислати мої друзі в Україні. Надішліть свою поштову адресу приватно.
Можливо, ірландці й диваки, як Ви написали, але тим не менш це дивацтво призвело до того, що такою країною варто і потрібно зацікавлюватись, бо кому з туристів буде цікаво дізнатись - чи правда то, чи вигадка...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий відгук! Нас, ірландців мало хто розуміє...
Довга пам'ять – це чудово! Вона властива націям, що поважають себе. Ми ж, більшість українців, страждаємо безпам'ятством, і в цьому – наша біда.
Читала з цікавістю.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цей есей побудований на парадоксальних думках - на протилежностях...
Мої перші враження про ірландців склалися за образом Морріса - героя відомого роману Майн Ріда. Сьогодні і за Вашим нарисом і за відомими історичними фактами я можу сказати, що у моєму розумінні ірландці - це українці найвищого гатунку.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Про нас - ірландців багато писали різних письменників... Дякую за відгук!
...єдине, що відрізняє - знищення нашої пам"яті різними імперіями, які прокотилися країною...оце хіба що в піснях залишилися відголоски нашої бувальщини...дуже цікавий і пізнавальний допис Ваш,Шоне! дякую
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Ірландія та Україна дуже схожі своїми історіями і не тільки...
Час,де все одночасно.І Ви про це пишите.Як гарно Ви про це пишите.І я Вам вірю,бо Ви стерли мої сумніви
Цікаво: на скільки ви відомі і визнані у себе в Ірландії?
Дякую за такий відгук! Ви справді зрозуміли мене - ставрого ірландця! 
дійсно щось схоже! 
