Весна у сад вже завітала
і перші квіти зацвіли.
Так ясно сонце засіяло,
співали в небі пташечки.
Усе навколо звеселялось
від тої теплої пори.
Одна дівчина́ лиш скучала,
не бачила краси весни.
Для неї все було безбарвним,
не чула солов'їний спів,
життя здавалося їй марним,
весь свій для неї почорнів.
Сиділа мовчки у садочку
і тихо плакала вона,
Тай згадувала все,що було
коли і як почалася війна.
Хоч знала,що заберуть чоловіка,
та все ж таки надія ще жила.
Але недовго вона душу гріла,
з часом пропала,вже її нема.
У дім їх зранку повістку принесли,
вручили зразу ж ,він все підписав,
взяв донечку малу,річну на руки
ніжно обняв, в чоло поцілував.
А донечка,як миле ангелятко
лиш усміхнулась, й батька обняла,
скотилася з очей сльза й сказав:"Прощай дитятко,
я повернусь мене не забувай ".
Обняв й дружину тай шепнув на вушко:
"Кохана,прошу, Богу помолись,
щоб я зумів додому повернутись,
країну визволив,щоб було як колись".
Зачинив двері і пішов із хати,
за ним вже рік,як охолонув слід.
А жінка все ж продовжує чекати
коли повернеться додому чоловік.
