Падали птахи,
і знову летіли у вись.
Вірю у щастя... в те щастя,
що буде колись.
Плакали зорі,
між ними тремтіла і я.
Місяць так смутно
дивився на нас іздаля.
Крони хилились в печалі
до самого дна.
Жити так страшно,
та добре, що я не одна.
В неба не смію
питати-просити "Чому?..."
Тільки схилюсь
і помолюся тихо Йому.
Виють вовками самотніми
дико вірші.
П'ю по краплині
розпуку гірку із душі.
Що говорити, як слів
зовсім мало в цю мить?
Слухаю тільки,
як в грудях щось тихо щемить.
Якось байдуже на все це
поглядує час.
Що нам та вічність?...
І що їй...
що їй до всіх нас?
05.02.16.
