21 година до безмежності
Я прокинувся од несамовитого шуму на вулиці. Незважаючи на те, що жив я у тихому районі міста, навпроти мого будинку, здавалося, побудували ринок, та всі мешканці міста там зібрались, аби посперечатися за ціни. Я розплющив до кінця очі та глянув на годинник: десята ранку. Неспішно піднявшись із ліжка, я підійшов до вікна та побачив дивну картину: люди просто бігали туди-сюди, щось кричали один на одного, щось розбиралися між собою, деякі навіть билися. Не маючи бажання вияснити для себе причину такої бурхливої поведінки мешканців, я просто зачинив фіранку та пройшов до ванної аби умитися. Привівши себе у порядок, я поставив грітися чайник та мимоволі знову глянув у вікно: з людьми точно сьогодні щось сталося — вони всі метушилися, вияснювали стосунки, кричали, галасували, і знову билися. На моїх очах в якоїсь дівчини чоловік вихопив сумку, та просто втік. І ніхто з інших осіб на це навіть не звернув уваги. Здивуванню не було меж. Я вийшов з кухні, відкрив ноутбук та зайшов у “Вконтакті” та одночасно, як завжди, на сайт новин. Стрічка в соціяльній мережі була переповнена якимись незрозумілими постами про кінець світу, про те, що нам залишилася лише одна доба. “Невже знову черговий кінець світу?!” - з посмішкою я про себе подумав, - “Цікаво, це сусіди від цього так оскаженіли?!”. Але зайшовши на новинний сайт, я побачив те саме: закріплена стаття про кінець світу, який нас начебто очікував. Прочитавши текст, я впав у ступор, проте включив ще коротеньке відеозвернення президента: “Шановні українці, із жалем та скорботою повідомляю Вам, що нашій планеті залишилося жити трохи менше доби. Завтра, приблизно о сьомій ранку, на Землю має впасти величезний астероїд, що знищить все живе на нашій планеті. НАСА старанно приховувала цю інформацію, аби не допустити передчасної паніки, в той час намагаючись знищити цю загрозу, проте всі їх спроби виявилися марними. Тож закликаю вас провести ці останні години разом із вашими сім'ями, рідними. Попросіть прощення у всіх ваших знайомих, кого ви образили, проживіть цей останній день по-християнські”. Я був у шоці. Не міг повірити тому, що прочитав, і наче надворі липень, але ніяк не перше квітня... Повернувшись до контакту, я почав гортати стрічку новин, та в деяких групах побачив купи запрошень до “святкування останнього дня”. В одних компаніях планували набухатися до безпам'ятства, в инших — вживати всі наркотики, які тільки можна, в третіх — організовували величезні оргії, в рідких — закликали збиратися в церкві. Я досі не міг повірити у те, що відбувається: я виглянув у вікно, але нічого підозрілого у небі не побачив. Вирішив перевірити інформацію на іноземних сайтах, і вона, на превеликий жаль підтвердилася. Боже мій, невже це кінець?! А як же ж вона?! Моя кохана?! Я швиденько зайшов на її сторінку вконтакті, вона була в офлайні — певно ще не прокинулася та не знала нічого, що відбувається... Я написав їй повідомлення: “Сиди вдома, не панікуй, нікуди не виходь, я приїду”.
Блін, останній день, я вскочив від компа, вибіг на балкон та підпалив цигарку. Нерви були на межі, мене всього трусило, я й не знав, що то мені робити. Що далі?! В голові було купа думок, але єдиною головною, що з усіма перепліталася, це було бажання приїхати до неї. Чи захоче вона мене бачити?! Ми нещодавно неабияк посварилися, я багато чого наговорив, але, сподіваюся, вона мені відкриє. Я поспішаючи побіг в кімнату, почав швидко вдягатися, глянув на нашу фотографію, що стояла на моєму столі, та на моїх очах з'явилися сльози... Невже таки розбилися вщент всі моїї мрії про щасливе взаємне життя із нею?! Про родину, про дітей?! Але я спішив, плакати було ніколи, я вдівся, взувся, та вибіг із квартири. На вулиці панував хаос. На зупинках повно народу, транспорт не ходив, люди виносили з магазину все, що бачили, а поодинокі поліціянти лише пасивно спостерігали за тим, що коїться. Блін, а з чим то я прийду?! Що я запропоную — провести останній день разом?! Ну це і так зрозуміло, що я це запропоную, але, але, що ще... Точно! В голову впала ідея! Я ж мріяв на ній одружитися, я мріяв бути із нею разом все життя. Тож зараз остання можливість. Мій погляд впав на ювелірний крам, що знаходився у будинку навпроти: охоронці ще його охороняли, проте натиск людей все міцнішав й міцнішав. Я одразу несамовито побіг через дорогу, влетів у натовп, і разом із міщанами почав намагатися пробити лаву охоронців. Хтось із штурмувальників почав стріляти із пістолета у вікно, яке, як виявилося, не було броньованим, та за кілька хвиль, скло посипалося. Оскаженілі люди, та я разом із ними, хутко кинулися до крамниці. Охоронці спочатку ще били кийками людей, які пробивалися до магазину, проте невдовзі зрозуміли — що то марна справа, та відступилися. Здавалося, навіщо людям в останній день коштовності?! Що вони з ними будуть робити?! Невже такі самолюбні, що хочуть обвішатися золотом та діямантами бодай в кінець світу?! Не знаю, як там у них, у тих, хто розбивав вітрини кулаками та видирав кільця, підвіски із рук инших, проте у мене була одна мета: обручки з білого золота! Я мав встигнути відшукати та забрати собі два найкращих кільця. Чому з білого?! Бо тому, що я люблю срібло, і вона носить лише срібло. А зі срібними кільцями не одружуються. Мені пощастило, адже більшість людей накинулася на прилавок із звичайним золотом, тож біля инших вітрин люду було менше. Я поквапно та нервово почав шукати очима бажане. Знайшов, вітрина була вже розбита, я вструмив руку та вихопив ці дві каблучки потрібного розміру й хутко вибіг із магазину. Пощастило — не порізався. Добиратися мені треба було в инший кінець міста, пішки йти понад годину, транспорту не було, лише де-не-де проїжджала автівка. На узбіччях ще лишалися неторкані авта, але красти машини я не вмів. Що робити, що робити?! В голові з'являлося більше питань ніж відповідей. Раптом пролунав потужний вибух, я впав на землю, скло полетіло із відділення банку, знову мене не заділо, знову пощастило, проте жіночці, що була в кількох метрах од мене, уламок потрапив прямо в око, вона впала, та почала нестямно кричати. Я звернув увагу, що ця жіночка приїхала на машині, лишила її прямо на тротуарі, та побігла в магазин, але не встигла потрапити у приміщення, як її було вражено склом із відділення банку. Я піддався тваринним рефлексам, та замість того, аби надати їй бодай якусь першу допомогу, просто вихопив її клатч, побіг у біг авта, намацав ключі, відчинив двері, швидко сів у машину, - жіночка щось там почала кричати у мій бік, не перебуваючи взмозі підвестися, - проте я зачинив двері, закрив їх із середини, встромив ключа й завів авто. Що робити далі, я тільки уявляв у голові, адже до цього ще жодного разу не керував автомобілем. Я в думках попросив у Бога вибачення за цей вчинок, за те, що не допоміг жіночці, та ба більше — поцупив її авто. Проте якщо б це зробив не я, зробив би хтось инший, а мені машина була потрібніша. Так, коробка автомат, пощастило, так легше. Я натиснув ногою на педаль газу, машина різко рушила, я ледве справився із керуванням, але за кілька хвилин звик до водійського сидіння, та вже впевнено гнав по дорозі до будинку моєї коханої, і навіть знання правил дорожнього руху мені не знадобилося, адже їх вже ніхто не виконував. Незабаром я вже був на місці, по дорозі бачив людей, які кохалися прямо посеред вулиці, деякі стріляли один в одного, та біля кожного магазину, який ще був цілий, точилися натовпи із кийками, палицями, що билися та штовхалися за продукти. Я дістав ключа, вийшов з машини, тільки був хотів зачинити двері авта, але хтось мене сильно відкинув убік, вирвав ключі та застрибнув у мій автомобіль. Ну і чорт з ним, подумав я, у мене инша мета. Я хутко піднявся сходами, подзвонив у її двері, та за мить вона мені відчинила. На її очах були сльози, вона, здавалося, й плакала, проте була спокійною. Дівчина одразу мене мовчки міцно обійняла, ми пройшли до її помешкання та зачинили двері. На промовляючи ані слова, вона дивилася на мене, та з її очей текли сльози, з моїх також. Я пристав на коліно, так, як бачив це у фільмах, дістав із кишені коробочки з каблучками та промовив: “Я тебе кохаю понад усе, більше, ніж небо любить зорі. Я хочу провести із тобою усе моє життя до самої смерті. Я присягаюся бути з тобою в горі й радості, бути в щасті і хвилини печалі. Бути разом завжди, що б не сталося на цій Землі. Кохано, виходь за мене заміж!”. Я відкрив коробочку та простягнув її до неї. Серце несамовито билося, вуха не чули того, що відбувається надворі, раптом мені здалося, що не існує жодних звуків, все затихло, і в цій тиші я лише чув, як Її засльозані очі промовили “так”, а за ними те саме повторили губи. Я тремтячими руками дістав обручку та надів на її безименний пальчик правої руки, та ніжно-ніжно його поцілував. Я встав, простягнув їй другу коробочку, вона відкрила її, дістала мою каблучку та промовила: “Чи присягаєшся ти кохати мене вічно, оберігати та захищати мене від усіх та усього?!”. - Я дивився в її очі та промовив: “Так”. Вона наділа каблучку на мій палець, та я ніжно поцілував свою наречену, оповивши її талію руками. Світ навколо наче зникнув, та лишилися лише я та вона. Вона та я. Ми поцілувалися ще кілька хвилин, та ще простояли трошки в обіймах. “Я кохаю тебе” - вперше промовила мені моя любов. На моїх очах знову з'явилися сльози, але цього разу, сльози радощів. Я ніжно поцілував її в щоку та тихенько промовив їй на вушко: “Я теж тебе кохаю. Мила, пішли до церкви, я хочу обвінчатися, аби закріпити наш шлюб перед Богом. А потім поїхали до мене, та там проведемо залишок дня”. “Поїхали” - мені відповіло моєє щастя, я схопив її за руку, та ми вибігли з її квартири. Ми бігли, не звертаючи уваги на жодних із людей, які вешталися вулицями. Ми бігли, адже хотіли якомога швидше затвердити свій союз на Небесах, ми бігли, адже так мало часу лишилося побути щасливими.
В церкві було людей — не пройти. Ми просочилися крізь натовп, знайшли священника, який щось розповідав групці парафіян, ми осмілилися його перебити, та тримаючись за руки звернулися до церковнослужителя: “Святий отець, благословіть нас, проведіть нам обряд вінчання!”. Він озирнувся до нас, поглянув, посміхнувся та мовив: “Ви не перші молодята сьогодні. Я радий, що ви не вдаєтеся до тих марних утіх, до яких даються сьогодні деякі инші. Я радий що ви вирішили закріпити свій шлюб перед Господом”. Він провів нас на вівтар, ми піднялися, не відпускаючи руки один одного. За кілька хвилин, за тисячі свідків, наш шлюб тепер набув чинності і на небесах. Ми подякували священнику, та в гарному настрою вибігли із церкви. Сліз уже не було, наші очі сяяли від щастя. Не відпускаючи руки, ми побігли до найближчого супермаркету: людей там було купа, всі нагрібали собі повні візки харчів, наче збираються жити ще кілька років. Полиці з алкоголем були порожні, але ми забігли до підсобних приміщень, знайшли кілька пляшок гарного вина, забрали кілька шоколадок та дві пачки сигарет. Ми вибігли із магазину та побігли алейкою в бік мого дому. Люди розступалися перед нами, а ми ще й почали вальсувати, милуючись та насолоджуючись один одним. “Ось такий наш весільний танок, сонечко” - промовив я, дівчина посміхнулася, притулилася до мене, ми ще зробили кілька рухів, та плюхнулися на лавочку, що стояла поруч. Обіймаючи один одного, ми підпалили своїї цигарки, я закинув ногу на ногу, та із задоволеним виразом обличчя подивився на свою кохану: “Класні кільця я обрав, тобі подобаються?” - “Так, вони дуже гарні, мені моє дуже подобається, і твоє крутецьке!” - відповіла дівчина та, наче соромлячись, чмокнула мене у щоку. “Дорогі мабуть, ти їх вкрав?” - запитала вона?. “Тип того” - посміхнувся я та відвів погляд. “Ах ти...” - наче розлючено промовила моя дружина, та різко-міцно мене обійняла й поцілувала. “Все, покурив? Давай швидше, запізнимося” - промовила вона та почала тягнути мене за руку. Я викинув недопалок в урну, підвівся та ми побігли далі. В моєму дворі у квартирах явно поменшало цілих вікон, ми задихані швидко добігли до мого помешкання, одчинили двері, зайшли до хати, я плюхнувся на крісло, та моя дружина на мене. “Сонце, зачини будь ласка, аби нам ніхто не зміг заважати сьогодні.” - попросив я. “А якщо хтось буде ломитися до нас? Раптом захочуть пограбувати?”- переймаючись запитала дівчина. “Не бійся, нас сьогодні ніхто не потурбує. Сьогодні між нами тільки вічність та тільки Бог.” - вона здивовано на мене дивилася, - “Двері в мене броньовані, маю на увазі, шалені гроші коштують, ніхто їх не відкриє.”. Ми засміялися, дівчина зачинила двері, та ми за руки, вальсуючи, зайшли до кімнати й плюхнулися на ліжко. “Ну, муженьок, відкривай вино, включай музику, чи фільм якийсь.” - весело сказала мені моя любов, лежачи на ліжку та підперши голову рукою. “Є, зара буде виконано.” - встав я струмко, посміхнувся та побіг шукати штопор.
Ми дивилися фільми, слухали музику, грали, спілкувалися, сміялися. Із настанням вечора зготували собі попоїсти, продовжили пити вино на балконі, читали один одному вірші, цитували пісні та романи, виглядаючи в небо. Виднілося щось схоже на той астероїд, що мав упасти на Землю, проте ми на нього не зважали. Ми допили другу пляшку вина, та повернулися до кімнати. Я ніжно обійняв однією рукою свою дружину за талію, другою провів по її щоці. “Я кохаю тебе, сонце. І так сталося, що кохання моє дійсно на все життя” - ледве чутно промовив я. “І я тебе, понад все” - відповіла мені моя любов. Ми злилися у ніжному лагідному теплому та солодкому поцілунку, лягли на ліжко, я продовжував цілувати свою дружину за шию, за руки, за губи, цілував її волосся, то ніжно-лагідно, то палко, цілував її усю, усе її чарівне, таке любе мені тіло. Я цілував її очі, мої улюблені смарагдові очі, ті, без яких не міг жити. Я цілував її щоки, ті, мої кохані щочки, я цілував її носик, такий милий мені носик. Кілька годин тому ми поєдналися в одне духовне тіло в церкві, а зара ми з'єдналися в одне ціле тілесне. Наші очі то заплющувалися од насолоди, то відкривалися та блищали од щастя. За деякий час ми вийшли на балкон, сіли та почали курити. Надворі чулася музика, суєта не припинялася навіть пізнім вечором, але ми не помічали нічого та нікого окрім нас двох. Ми курили, розмовляли, ділилися своїми враженнями, які співпадали у тому, що це наш найщасливіший день. Ми повернулися до кімнати, знову лягли у ліжко, включили приємний фільм, переглянувши його, побажали один одному добраніч, обійнялися, сказали слова кохання й заснули.
Я прокинувся, на вулиці було вже світило сонце. Найдорожча людина в моєму житті міцно спала поруч, тримаючи мою руку. Я зазирнув у вікно, та побачив, як величезний астероїд стрімко наближається до Землі. За кілька хвиль я побачив величезний спалах. Я повернувся до своєї коханої, міцно її обійняв, притулив до себе, ніжно поцілував у щочку та тихенько на вушко промовив: “До зустрічі на небесах”.
ID:
632038
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.12.2015 14:31:01
© дата внесення змiн: 28.12.2015 14:31:01
автор: pippouzver
Вкажіть причину вашої скарги
|
