КЛЕОПАТРА. ОСТАННЯ СЛЬОЗА.
Сьогодні вмер Єгипет…О. Боги!
І моє царство бідне занепало…
Антоній… Цезар… тіні дорогі,
Синів я ваших не доколихала.
Вони малі. Їм люди все простять.
Й мене б як жінку, певно, теж простили б…
Примусили хіба що цілувать
Вуста Октавіана знавіснілі.
Що вибрати мені? Як далі буть?
Померти, як цариця в славі й волі?
Чи йти рабинею в далеку злісну путь,
Скоритися зрадливій своїй долі.
Я плачу тут одна в самотині…
О, мій Озірісе! О, мій нещасний Хоре!
Боги! Ви теж вмрете в мені –
Юпітер запанує вам на горе!
О, мої діти! Як мені вас жаль…
Та вас не вб’ють! Ви – також діти Риму.
Ваші батьки – це слава!... і печаль..
Моя печаль – я вже до них ітиму
Чи ж хтось згада мене через віки?
Я своє царство так занапастила.
О, піраміди! Сфінксе! Вас піски
Не загубили з часом. Ви – є сила!
Та хто тепер поклониться і Вам?
Рід Птолемеїв слав багаті жертви…
Тепер хіба що знахабнілий пан
В вас відбере останні рештки смерті.
В країну мертвих нині я піду.
В мандрівку вічну, де є спокій часу.
А ти мені, Октавіане, на біду,
Як блудниці прислав оці прикраси?!
Щоб вийшла я, цариця зустрічать
Тебе в чужій короні одаліски!
Ти міг про це помріять: підкорять
Царицю Клеопатру в своїм ліжку…
Не вийде! Я нескорена помру!
Не жаль мені лишать скарби, палаци…
Мої сини,чому ж вас на біду
В жорстокий світ родила ваша мати?!
Ви, змії, - тут! Чекаєте свого.
Ви на моїй короні – символ влади…
І я від вас лиш смерть свою прийму.
Не пожалійте ж, дайте мені яду!
Ну, от і все! Ще озирнусь назад…
Лишились піраміді в святій Гізі.
Чи ж зможуть вони грішну пригадать
Царицю Клеопатру? О, ісідо!
Ще раз вдихнуть… І хоч би на дітей
Поглянуть. О, малий Цезаріоне,
Прошу не проклинай, дитя, мене…
Й не плач при людях… Ти в моїй короні!
В тобі течуть дві славні царські крові –
Героя Цезаря, й володарки Єгипту!
Цариці Нілу, пірамід, любові,
Яка … програла вирішальну битву.
Я йду до вас, любові дві мої!
Антонію… і Цезарю… кохані.
Мене зустріньте лицарі ясні
Із подихом отруєним останнім.