Коли одного ранку сіра пелена накриває чисту голубінь неба,
а вітер, що вирвався із московських мегаполісів,
дістається твоєї країни,
зриває із крон нахмурених дерев листя,
і ти розумієш, що то не листя,
то твої крихкі надії на сонячний день.
Коли чорні тіні повзуть, мов гади з гір перед землетрусом,
коли кава у твоїй склянці холоне від зимного серця оспіваного тобою чоловіка,
коли мед, який ти злизуєш із чайної ложки (уже втретє за ранок),
не випродуковує в організмі гормони щастя,
ти… ні-ні, ти не розчаровуєшся,
ти просто дякуєш за все, що було вчора,
скидаєш наплічник зі старим вантажем із пліч
і віриш, що сіра пелена спаде…
колись.., може, навіть завтра.