Каміна тріскіт в темні ночі
І зливи сльози по вікні…
На мить свої заплющу очі
Й твої я бачу, мов ввісні.
Твої, як північ, темні вії
І жар твоїх дівочих губ…
І я плекав в собі надії
В полон віддатись ніжних мук.
Перо, чорнило, стіл, папір -
Тобі буду писать листа.
«Тебе люблю», - словам повір,
Хоч це банальщина проста.
Скупі рядки, розмитий почерк,
Та щира правда в тих словах.
Не допишу, і тільки прочерк -
Його завершиш ти в думках.
Забудь про біль свого страждання,
Закресли всі мої рядки,
Впиши в історію кохання
Про вчора, завтра й на віки.
Пиши, коли й писать нема про що,
Зі слів набір хоча б ти розгуби.
Якщо в серцях зосталось ще тепло,
Далекий сон, прошу, ти розбуди.
А я з тих слів сплету вінок,
Зберу всі барви із життя.
В твоє відчинене вікно
Влетить кохання каяття.
Сидиш самотньою в кімнаті.
Заплачеш ти, заплачу я.
Хоч почуття ще все ж крилаті
Та їм немає вороття.
Згорять колись над свічкою й в тобі
Мої листи, думки мої і мрії.
Віддам, що мав, я все віддам журбі.
І жар віддам, що серце моє гріє.
Травою в пам’ять стежка заросте,
В туманах сивих зникне, як роса.
В тобі й в мені вже більш не проросте
Любові цвіт, чистіший ніж сльоза.
Вже більш не сняться твої очі
Й чарівна посмішка твоя.
Вже не пишу я опівночі,
Забув давно твоє ім’я.
Чогось чекаю я від часу.
Чого ж? - Не знаю до тепер.
Лише чому душа страждає,
Коли душею я помер ?!