Повітря чорне літнього тепла
Вночі, як оксамит мені іскрилось.
Я знала точно, знала я сама,
Що вчора знову це усе наснилось.
Пташки співали вранішньому сонцю,
Рожевий обрій небо відкрива.
Я підійду спросоння до віконця:
Його нема тепер... Його нема.
Прозоре літо сяяло дощем,
І підвіконня сонячне вмивалось.
І певно, він ненавидить мене,
Бо вічний його спокій зруйнувала.
В калюжах майже висохла вода,
Не залишив ніякої печалі.
Хоч знову нині я тепер сама,
А жити хочу. Буду жити далі,
Бо маю не зливатися з дощем,
За сонце яскравішою встократ.
А певно, він ненавидить мене,
Нема його, нема й шляху назад.
