|
Молилися на тепло свічки, а не на світло. Обидва худі, ніби хрести обтягли шкірою, з порожнімми лантухми, скидалися швидше на примару, що в сутінках зявилася невідомо звідки. В кістлявих руках у кожного було по палиці, витертій долонями до блиску. Довге скуйовджене волосся прикривав соломяний бриль. Довгі, сиві бороди, сягали до кантура, що оперізував діряву, але напрочуд чисту, одежину. Ноги без взуття були обдерті, пальці збиті, шкіра на підошві була груба, зашкорубла.
Посідали. Довго сиділи мовчки. Хотілося їсти. Свічка уже догоріла, але з них двох ніхто того не бачив. Обидва були сліпі. Кожен мовчки згадував свої молоді роки, козацьку вольницю, полон, галери... Шкодували, що не погинули тоді, як більшість їхніх товаришів.
Згадувалось, як втікали з неволі, як їх зловили, гарячим воском випалили очі та відпустили. Жити не хочеться. Накласти на себе руки-великий гріх.
С Л І П Ц І.
Різнилися.
Ланцюгом простували,
не злилися.
Поводир в них один
і з усіх
Два, від гурту незрячих,
відбилися,
Вже не чули натомлених ніг,
На нічліг до господи
просилися.
Молилися,
Не на світло від свічки,
що лилося-
На тепло,
що від неї ішло.
Дві постаті,
Худі, неначе шкірою
Обтягнуті хрести,
та в серці з вірою,
Із бородами,
довгими та сивими,
Немовби дві примари тихо випливли,
З кутка у хатніх сутінках.
Не плакали.
Їх очі ніби матові-
не кліпали
І свічка скоро скапала,
З каліками
надумала погратися з сліпцями -
згоріла,
Залишила тільки плями.
Мовчали.
Старці память свою воскрешали
в тишині,
Кожен згадував роки свої;
Молодії ,
юнацькі літа,
Коли сила в запястях була,
По Дніпру,
як на Чайках ходили,
Як під Зборовом ляха побили,
Як попали в неволю,
галери,
Та, як побратими померли.
Проклинали
оба свої долі,
Як тікали з тяжкої неволі,
Ланцюги
до галери прикуті:
-''Краще було померти у полі!''
Та й поснули оба, на покутті.
Снилося...
Ніби сонце над першим
схилилося,
Гріло тіло й обличчя теплом,
Вже горіло усе і пекло,
І знялися вогняні жарптиці,
Прилетіли,
клювали зіниці,
Осліпили.
Очі зїли.
Покричали
і геть полетіли.
Світилося...
Каганцем уночі,
ворушилося,
(так убогому другому снилося)
Билися...
Поміж гори
зміюкою вилася,
В ніч із лісу,
очима світилася
Вовча зграя-татарська орда.
Обступили...
А трупів- гора!
Мішають шаблюці рубати,
В очі смерті козак загляда.
Рубанув!-
Все...
Повік не підняти.
Ще у полі стояла роса,
Сонця диск піднімався
й мара
Розбудила
і до козака
Підійшла,
прилягла,
говорила:
-''Хочеш жити?'' -спитала вона,
-''Віддай очі мені...''-шепотіла,
Мурдувала,
пекла,
Його очі взяла,
Покрутилась,
Крові свіжої трохи напилась,
Потім-
вгору знялась
і совою
Кудись полетіла.
Стогнали.
Худі руки вві сні простягали,
Може, долі свої, доганяли?..
10.04.09
1.Покуття-(в українській селянській хаті-куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього).
2.Каганець-невеличкий світильник, що складається з гнота і посуду, в який наливається олія, лій чи гас.
3.Мара-істота або придмет, що уявляється комусь: привид, примара.
I. Образ, що виникає уві сні: сновидіння.
II. Міфічна істота, найчастіше в образі потворної чаклунки. Уособлення нечистої сили.
III. Нечиста сила. Рідко: мрії.
ID:
612645
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 11.10.2015 17:08:47
© дата внесення змiн: 11.10.2015 17:08:47
автор: LeGrand
Вкажіть причину вашої скарги
|
...дякую, це додає наснаги...
