1. Розум.
Покритий тінями, осліплений, чужий,
Не бачачи ні стежок, ні доріг
Усього зрікшись йду пустий
Бо сповнитись коханням так й не зміг…
…не зміг сприйняти та знайти,
Не зміг пройнятись, зрозуміти,
Тому то змушений у сутінках іти
З єдиною можливістю—чогось воліти…
Хіба хотіти, лиш хотіти
З єдиною надією—впустити,
Втекти і більше не знайти
І з світлим розумом вперед іти…
Та ні, хіба лише волію
Усе прибрати з голови,
Лишити лиш надію
І заново весь шлях пройти.
Але куди, куди тепер іти,
Блукаю в темряві один,
Хто зможе помогти
Без користі, без будь-яких причин?...
Я падаю, я падаю униз
Мій розум в сум’ятті,
Мій розум—то гидка, противна слизь,
Що формою—горіх, в мені.
Той розум зречений шукати,
Приречений осмислити, запам’ятати
І відтворити і сприйняти
Та так ніколи і не взнати
Куди ж в наступну мить ступати…
Мій розум дивний, в сум’ятті,
Чому думки у нім пусті?
09.03.13
2 Розгубленість
Дивний розум, ще дивніш душа,
Того бажає, що не можна,
Чи в праві руйнувати я життя,
Та ні, звичайно, це не гоже?
І ось виходжу в дивний шлях
У світ, що дебрі та чагарники,
Аби долати відчай й страх,
Аби із кимось поруч йти.
І вкотре на початку зупиняюсь
Вглядаючись в далеке, солодкаве,
До чого я би йшов, але вагаюсь,
Бо з того дерева плоди зірвали,
Та не перестало все ж цвісти
Й таке солодке, бажане, моє
Й до мрії хочеться дійти
І взяти впевнено, немов своє.
Та ехом долинає звідтіля
Та сама пустка і розчарування,
Яке створив навколо себе я,
Як наслідок невдалого кохання
І я би не признався, там, вгорі,
Та можна тут усе сказати,
Бо тут з бажаннями одні
І нікуди від мрій тікати.
І я ступаю в терні, в колючки
До крові обдираючи все своє тіло,
Аби свій погляд знов знайти,
Аби у серці просвітліло,
Від тих очей—глибоких, непростих,
В яких захована вся мудрість світу
У трьох словах: солодких, золотих,
Що можуть і зцілити і зігріти…
Я закриваю очі, душу, серце
І гноблю розум, кидаю на дно,
Бо тут я можу вмерти,
Аби в мені життя по-новому зросло,
Аби по-новому усе складалось,
Аби по-новому ішло,
Аби лиш двоє в вимірі зостались,
Долаючи неприязнь і світське зло.
І я замовк і серце зупинилось,
І тіло впало мертвим м’ясом,
Та ба, те ехо не наснилось,
Воно зросло у буревій тим часом
З такою силою, що все хитнулось
У двох світах усе здригнулось,
Бо сила тут—це віра там:
Довірся мріям, снам.
Я ж бачу, я твій голос чую
І байдуже, що я помер,
Бо смертю власною я новий світ будую
Й усе минуле знищив, стер,
Й тепер чекаю лиш зізнання,
Чекаю миті, щирих слів,
А ти, натомість, прояви старання
Допоки вповні відродитись я не вспів…
10.03.13
4. Зізнання
Зізнання й справді, мов страждання
І не назвеш оте-коханням,
А може пристрасть то, жага,
А може просто—гра?
Та ні, це ж лиш іскра
В тобі, яку ти від усіх ховаєш,
В мені ж вогонь, жара,
Та й я ховаю, й ти не відчуваєш!
Хіба намарно дивлюсь я в твої вуста,
Хіба намарно зачіпаю,
Хіба не в тобі бачу я життя
І шепотіти таки хочеться: «Ко…».
Та промовчу, я не зруйную
Й ніколи я б не зруйнував,
Бо долю твою перш ціную,
Тому мовчав, завжди мовчав.
Хоч бачив і хотілось говорити,
Тебе хотілося до себе притягти
І пристрасть твою так хотілось пити,
Що й сил не мав подалі подалі відійти.
Хотілося тримати, не пускати,
Хотілося з емоцій тих обняти
І впитися в солодкі ці вуста,
Та так щоб розірвали почуття,
Щоб втратити свідомість, відчуття,
Щоб серця стукоту уже не чути,
Аби з тобою бути, раз побути…
Та ні—це мрія, марево, міраж
І я свого ж бажання страж,
І не посмію, не торкнуся,
Й нехай взірвуся, надірвуся,
Нехай з очей поллється кров,
Але терпітиму щосили,
Лиш час від часу, знову й знов
Погляну в очі твої милі
І погляд свій затримаю на мить,
В якім жага бажання аж кипить…
11.03.13
3. Думки заплутались ще більше, та розум з серцем суперечить у кого правильніш вони…
Думки, думки—це стерня, колючки,
Вони мов бомба, мов вогонь,
У хаосі думок правдивість не знайти.
Як літом землю взявши до долонь
Усе тепло проміння відчуваєш,
Але чи любиш землю, ти не знаєш,
Навряд чи влюбишся в багно,
Яким б те симпатичним не було….
Не вір думкам, не вір словам
І погляду не вір, він лицемірний—
Повір зітханню, дотику, вустам,
Повів тому, що скаже вірно,
Про те, що діється в душі,
Що мов вогонь палає
Хоча зізнання ці і не легкі,
Та рішення легкого в нас немає…
Усю терні, терні,
Шипи в них характерні
Й ходжу, немов по стерні
Й шляхи мої даремні…
Не бачу світла, тільки міражі,
Одне в душі бажання,
Але недобре так мені
У дотику аж до страждання.
Боюся глянути, боюсь сказати,
Боюся показати суть єства
Й доводиться в чагарниках блукати,
Й шукати невиразні слова.
Думки, думки, як круки,
То чорні стріли, темні руки,
Здирають сни і мрії угорі
І промені такі холодні та чужі,
Що Сонце хай ховається, його не хочу,
Втопитись хочу, хочу в твої очі.
У них пірнути, заблукати
І щось пізнати, щось узнати,
Для себе вибрати, щось зрозуміти,
Докіль ж я буду в дебрях шарудіти,
Із хаосом, з бедламом у душі,
Встидаючись сказати те тобі,
Що серце навіжено замовкає,
Що серце у собі мов скарб тримає,
Що серце, тільки серце знає…
11.03.13
ID:
572492
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 06.04.2015 19:56:55
© дата внесення змiн: 06.04.2015 19:56:55
автор: Kanotres
Вкажіть причину вашої скарги
|
