МОЯ КЛАДКА
Не мав багатства, ні сім’ї, ні хати,
Лише душа, та те, що було в ній.
Мав би змиритись, до всього звикати,
Закритися у самоті своїй.
Все ніби так. І світ навкруг безмежний.
І Сонце сяє, і дощі ідуть.
Ніби є все, а на душі – бентежно:
Все не моє…
У мене тільки путь.
Одна дорога довжиною в роки,
За півстоліття та шістнадцять зим.
І ще не знаю його крайніх строків,
А все прошкую, від початку ним.
Моя дорога! Не пряма, не гладка!
Не правлена не мощена ніким.
Через провалля небезпечна кладка,
Крізь повені, крізь полум’я і дим.
Здається, що веде вона до неба,
Хоч на землі крізь пекло перейшла!
Тому, що раз прийшов, то жити треба
У цьому Царстві прикрощів та зла.
Навіть Любов – і та така нещасна,
Обкрадена, таємна… крадькома…
Засяяла, як зіронька прекрасна,
Оманою мигнула – і нема…
А я всі роки оглядаю обрій,
Кидаю погляд на усі світи…
Не світить щастя в мареві холоднім
І попри все по кладці треба йти.
А щоб не збитись з кладки оцієї,
Та у безодню не зірватись вмить,
Прошу у Бога для душі своєї
Хоробрості та сили в тяжку мить.
Для щастя вже немає зовсім часу,
Звичайних див на світі не діждусь.
Поволеньки… навпомацки… неквапно…
Долаю, перемучую свій путь.
неділя, 22 березня 2015 р.
