Ось пружно стала на твердінь небесну,
Схилюся через хмари край зирнути
І бачу друзів і любов і ароматну весну,
Шалено хочеться до них пірнути…
Як легко дихати де я одна і небокрай
Тримає пружним тілом душу зорянисту,
Я – музика і серцю наказала: «Грай!
Збери всі сльози звуками в намисто».
Я – щастя, радість, усмішка тремтлива,
Дивлюсь на вас і граю сонця промінцем
Все бігаю по хмарах – і нема тут дива,
Бо дні зробилися навіки спаяним кільцем.
То ось вона – свобода, і ось воно – буття,
Коли живеш у сонця на широкому порозі,
Все безкінечне в душах тут знайде пуття,
Спочинуть ті, хто ніччю заблукав в дорозі.
Так легко жити тут і сміх летить навкруги,
І видко вас, щоб витягти коли з біди.
Стаєш безмірністю, без смутку і напруги,
А відпочинеш – небо любо скаже: «Йди!»
Зірвусь тоді і стрімко полечу додолу
У ваші ніжністю омиті руки, Друзі,
І так народжуватимусь я усе по колу
Із серцем, де немає місця їдкій тузі.