Не знаю як -це сталося зі мною,
Поринув я у вирій ніжних почуттів.
Та доля ,все ж, схилилася грозою,
А дощ мене з тобою розлучив!
Сльозами він не змиє почуттів до Тебе,
А лиш краплинами, що тихо б"ються у вікно,
Нагадують про світлість образу Твого,
Який забути неможливо,
Коли вода малює образ Твій на склі.
Колись я згадувати буду,
З ясною посмішкою те,
Над чим я сліз не припиняю лити зараз!
Я не кохав отак нікого,
Моє життя немає більше сенсу,
Собі забути не даю Тебе, коли лиш уявляю не з собою.
Для чого доля зводить дві душі...?
Які ніколи не з"єднаються в єдину!
Тебе я б краще і не знав, ніж знати те,
Що десь є Ти і погляду Твого ясного не бачити мені!
Сльоза-сльоза за нею падає і ще одна,
Вони не змінять вже ніяк, нічого і нікого!
Тепер я хочу лиш одного:
Щоб Ти була щаслива і без мене,
І вірила у світлість почуттів!
І тільки небо знає щирість цих рядків,
А Бог нехай Тебе оберігає і долю подарує хай легку.
А я чекатиму до віку з Тобою зустрічі хоч раз іще...