"Той хто ходив вчора, буде ходити і завтра...в чому твоє - далі?"
Ми стали доросліші, на місяць, на рік, на один із тих фільмів,
На один із тих днів, у якім/над яким так безтурботно сміялись.
Ми стали доросліші, більш відкритішими до падінь...
Ми піднімаємось кожного разу сходинками - тепер лише ліфт.
Час на порядок став швидше,
Став в голові на перегонах ставити лише на себе,
Лише на те що він перший.
Ми стали доросліші, стали не ті,
Сльози, які лили привселюдно,
Бо так не чесно, так не можна, не правильна гра,
Від болю кричали так сильно, з такою міццю, якою вона була.
А тепер подушкові оргазми...утримує наші серця,
Цілується з ними ніччю,
Поки та пильно криє її осоромлену хтивість,
Тепер вечори здаються надмірно тривалими,
Та ранки завжди наливають реальності в стакан молока.
Ми стали доросліші...
Ні не так! Про вік не говорять в громадських й багатолюдних вулицях,
І ми занедужали датами наших народжень, наших колись довгочеканих днів.
"- Чуєш кицю?! - Гукаю тебе у снах"
Хтось сьогодні сидить в маминих капцях навпроти, їсть холодно-вчорашній суп,
Моє "я" простягнуло руки до олівця,
"Хто у тобі став доросліший, ти чи я?!"
Наші ігри у хованки даються, час від часу, в знаки.
Я у кожному дні намагаюсь знайти хоча б відповідь,
Чи я буду, якщо перестану іти...