|
- Чи пустиш мене, Насте, до себе пожити? - через поріг вдовиної хати переступила баба Паша – тьотя померлого чоловіка.
Настя, відірвавшись від палахкочучої пащі печі, глянула на бабу Пашу, сплеснула руками та заплакала. Стара стояла біля порогу в одному чоботі, без платка, без піджака чи куцини. Боса нога була заліплена осінньою грязюкою і від грязі та холоду сама здавалась якимось бурувато-рожевим чоботом.
- Що ж сталося, тьотю?.. Вигнали?..
- Вигнали скоти! Навіть другого чобота вдягнути не дали, - і зі сльозами опустилася на долівку.
Вдова кинулася до баби, підняла її на стільчик.
- Ось заспокойтеся, тьотю! Бог їм суддя! Якось перебудемо до весни, а там... - умовляла стару. А та, омертвівши від горя та розпуки, бездумно дивилась на розпечену пащу печі.
Після мовчанки баба Паша не вимовляла – дихала самим горем:
- Сиділа, пряла – ввалилися скотами до хати: грязі по-коліна нанесли, "здрастуйте" не вимовили. Кинулись нишпорити, хліб шукати. "Куркулька!" – кричать. Савович голольком бігає поміж ними, покрикує. Кобура нагану по землі черкається. "Вимітайся з хати, розтак твою.." А я перепитую: "За що!.." – "До колгоспу не йдеш, а людям тчеш та прядеш, сини до Донбасу утекли – вимітайся..." Не дали і чобота другого знайти – як пряла, так і на вулицю вилетіла...
В обіди, коли вдова поставила до столу ще одну миску пісного борщу, відрізала маленького окрайчика хліба та поклала стару липову ложку, з котрої любив їсти покійний чоловік, стара тихо і похапливо мовила, щоб діти не второпали:
- Сходимо, Насте, ввечері до мого обійстя.
- А чого ж?..
- Скажу тоді.
На тому розмова і закінчилася. Сьорбали пісний та рідкий борщ мовчки – слава Господу, капусти не забирали. Може ще корівчинка розтелиться – то молочко буде, а поки...
- Мамо, а хлібця більш нема? – спитала старшенька.
- Нема, – з болем мовила вдова, а стара поклала свій окрайчик біля дитини.
- Їжте, тьотю, Вам також треба!
- Та я вже наїлася...
Глибоким вечором, коли старшенька і маленький Федя поснули, баба Паша сказала:
- Тож сходимо до моєї хати, Насте!
- А що там?
- Та в мене оклунок зерна за клунею заховано. Немов чула, що прийдуть і витурять, ще вчора винесла поближче до вулиці та прикидала таким-сяким бадиллям. Вони в хаті, в коморі та в сараї сьогодні нишпорили. Все лахміття забрали – а зерно недалечко біля дороги...
- Та сходимо... Тільки куди ж його... Мабуть, і в мене нишпоритимуть, хоч і вдова...
- Бог не дасть – свиня не виїсть. Щось придумаємо!
Тихо скрипнули сінешні двері, і вдова зі старою, як дві мари, висунулись з хати. Слава Богу, ніч як смола – ні зірочки, ні місечка... Вся Кальонівка потонула в мороці. Навпроти хати біля кладовища шуміли тополі, за хатою на полі поскрипували крилами вітряки. Вдень і Настя, і баба Паша побачили б з пагорба, де стоїть хата, все село: і Загребелля, і Новоселівку, і План, і Яр. Але вночі вони ледве розрізняли свої постаті. Лиш десь далеко на Новоселівці та на Яру блимали коптунці. Навіть внизу Кальонівки упала чорна темнотина.
- Пішли з Богом, Насте! – прошепотіла баба.
Настя, ловлячи дрижаки чи то від холоду, чи від страху, тремтячою рукою штовхнула стару.
Всю дорогу до клуні йшли мовчки. Грязюка, здавалось, так чавкотіла, немов промовляла: "Зло-дій! Зло-дій! Зло-дій!" "Який же я злодій – за своїм йдемо, - промовляла подумки Настя, - діти голодні вже сьогодні... А що ж завтра буде?"
За клунею сунулися помацки по стіні, шукаючи купу хмизу та бадилля: десь там передбачлива баба заховала свій скарб.
- Ось тут, Насте, відкидай бадилля! – шепотіла стара і сама гребла промокле чи то від осінніх дощів, чи то від її рясних сліз бадилля. Мішечок був на місці. Витягнули його, підкинули Насті на спину.
- Іди, дитино, неси зерно, - одними губами промовляла у вуха вдови, - а я все складу так, як було. А то ще допетрять та нишпорити у тебе будуть.
У хаті, коли притягнули оклунка, попадали на лавці біля вікна і довго дивилися на те місце на Низу, де жеврів коптунчик. Відпочивали.
- Мабуть, то контора, Насте, що світло блима? – питалась пошепки стара.
- Авжеж! – так же пошепки відповідала Настя.
- Ну нехай світять та їдять!
- Золи б вони гарячої з’їли, а Савович нехай би і кобуру та нагана проковтнув!
- Боже-Боже! І гріха їм нема – сльози та горе сіють між людей...
Трохи перегодя Настя мовила:
- Горе та сльози... На Загребеллі вже по садках почали дітей хоронити. Таке ж на Яру і Жабокруківці твориться. Багато загребельців до Гуйви та Товстого Лугу ходять речі на хліб міняти, роботу яку-небудь випрошують там. Планяни та новоселівці в Суми та до Донбасу подалися
- Ох! Як там і мої хлопці?
- Працюють і живуть, тьотю! Он туди і Шалгани поїхали, і Кіктева Мавра внука повезла. Там хліб люди заробляють – а в нас уже котів та собак їдять...
- Боже-Боже! – шепотіла баба Паша.
Під вікнами на кладовищі під настрій жінкам шелестіли голими вітами тополі, а у полі скрипіли крилами вітряки, немов просили у них: "Не-сіть зер-но! Не-сіть зер-но!" "Зараз принесу!" – подумки відповіла Настя вітрякам, встала і шмигонула у сінці.
- Куди ти, дитино? Зерно ж ховати треба! – сіпонулася стара за нею.
- Чекайте, тьотю! – просичала у відповідь. – Сховаємо.
В сінях вона довго шурхотіла, а потім занесла заступа та старі розсохлі ночви, які ще за чоловіка розтріснулись – а нових так ніхто і не зробив. Стояли вони, тріснуті, у вдови вже давненько. В них вряди-годи засипали зерно. Потім і зовсім забули про них. Подала заступа бабі, підкинула оклунок на плечі і спитала пошепки:
- Ну що? Підемо?
- Куди, дитино, підемо?
- На кладовище!
- На кладовище? – перепитала стара злякано.
- Так!
- О-ой-йо! Чого туди йти?
- Зерно ховати будемо! – твердо мовила вдова.
- Ой, Насте-Насте, а як хто побачить?
- А хто побачить – ніч глупа!
- Ой, Насте! А на кладовищі? – страх стискав горло бабі Паші.
- А там нікого живого нема.
- А мертві?
- А мертві нікому нічого не скажуть!
- Так-так, мертві не скажуть... Але ж страшно як, Насте!..
- І мені, тьотю, страшно! Але ж діти їсти хочуть – і Савович їх не пожаліє!
Стара ще якусь хвильку борола свій страх, а потім в такт Насті мовила:
- Ох, не пожаліє.
- Тож ходімо?
- Ходімо, дитино, там не шукатимуть...
- А мертві не заговорять...
Знову скрипнули сінешні двері – і дві ледь видимі жіночі постаті посунулися через дорогу на кладовище. Над їхніми головами сумно гіллям шелестіли тополі, а в полі вітряки поскрипували крилами своє вічне: "Зер-на! Зер-на! Зер-на!"
16.11.2007 року
ID:
539545
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.11.2014 09:22:34
© дата внесення змiн: 26.11.2014 09:30:10
автор: Grigory
Вкажіть причину вашої скарги
|