В далекім, забутім куточку землі,
Де в небі свій шлях впізнають журавлі,
Серед дикої розкоші трав,
Колись монастир на узліссі стояв.
Хто в краї цім тихім бував,
Про той монастир добре знав.
В нім воїнства козацького мужі
Знаходили притулок для душі.
Благословенна, прекрасна земля.
Ранковий дзвін летів у поля.
І слава минула про край,
Що був над Ворсклою мов рай.
Коли ж наступала зимова пора,
Від річки була неприступна гора.
А влітку до низу манили стежки,
Ховались у березі чисті струмки.
Була в них цілюща джерельна вода,
Купалась в ній м*ята й струнка череда.
В ній видра губила свій слід до нори,
Й старезні осики пиляли бобри.
А там де зігрілись річні куширі,
Стояли забиті глухі ятірі.
І місяць, в ошатнім серпанку,
Бродив по заплавах до самого ранку.
Тонув світанок у краплистих росах,
І лежало сонце на житніх покосах,
Та вийщов цариці указ, -
Монастир той закрили на раз.
Лишилась часовня одна як дитя.
Покірно лежала забута земля.
Та ні ж, не забута! Прийшли козаки,
Оглянули берег і русло ріки.
Вподобали кручі, й напившись води,
Залишились тут назавжди.
Давно минули ті часи.
Вже не скриплять в степу вози.
Не стоять у березі човни,
Лише гора, що Духова́,
Стоїть сама обіч ріки.
