Коли не хочеться до хати,
Коли боїшся пустоти,
Коли любима, ніби мати
Не піджидає, як завжди,
Стаєш ранимим. Бо в облозі
Приречений до суєти,
У мурашиному хаосі
Нема притулку для душі.
Безвихідь бродить закутками,
По вікнах шастає нудьга,
Й найкрасивіші світські дами
Не варті милого лиця.
Вдивляючись в вікно журливо,
Гортаючи роки назад,
Сприймаєш надто особливо
Душі прозорої смарагд.
І з нетерпінням, одиноко
Чекаєш завтрашнього дня,
Бо прийде ранок сіроокий,
А з ним і суджена твоя.