Вірші - моя єдина панацея.
від того часу як твій образ зблід
життя перетворилось на алею
минулих спогадів, маленьких чорних бід.
Й слова як вірус, щирості траншея,
яку з надією лишУ в тобі....
Вірші, як найніжніша орхідея,
як всі тонкі хвилини, що в добі.
Продовжуються знов шалені темпи,
і перехожі - як звичайні "ми" -
снують життям, не вловлюють моменти,
які захочуть потім віднайти.
Безкарно час намотує реальність
відтоді як твій обрис тихо зник.
Рядки складають нову над-буквальність
і роздирає все душевний крик.
І вже не так опале листя тішить,
дощі не так шепочуть як колись...
Ця осінь у душі безкарно пише:
"Це все". Востаннє очі піднялись
щоб знову не повірити - залишиш......