Василько був роду хлiборобського, з волоссям, що трава шовкова, i з очима, як небо весняне. Нещодавно вiн переїхав з батьком на край Дикого Поля степ освоювати. Сiяв жито й пшеницю, коней та корiв випасав.
Лежав якось серед трав високих i побачив у степу дiвчину вроди неземної. Став до дiвчини краснi слова промовляти, як звати запитує. Смiється дiвчина, юнака до себе манить, Степовою Русалкою називається.
З тих пiр Василько почав роботи цуратися, про отчий дiм забув, все у степу пропадає, з дiвчиною-привидом розмовляє. I сам вже як тiнь ходить, тiльки очi ще голубiшими стали, блакиттю повняться.
Якось степом цигани їхали. Зiйшла з пiдводи циганка-ворожбитка, правду Васильковi розповiла. Повiрив юнак циганцi, став ради просити, як йому далi на свiтi жити. I мовила циганка:
– Якщо хочеш своєму щастю-бiдi зарадити, то вiзьми пригорщу землi, якою русалка-привид бродить та не топче, i в далеку дорогу вирушай. На краю землi зоряний камiнь лежить. Як вiднайдеш його, розбий навпiл...
I розповiла Васильковi, як далi діяти.
Попрощався юнак з коханою Русалкою, захопив землi пригорщу i в далеку дорогу подався. Через багато-багато днiв до краю свiту дiстався. А там – однi снiги. Ходить-бродить ними Василько, та все намарно i час, i сили марнує. З розпуки й заплакав. Та такими гарячими сльозами, що вiд їх тепла снiги розтанули i спливли потоками у море-океан. Зазеленiв острiв рясними травами, зацвiв запашними квiтами. I вгледiв Василько серед зелених трав зоряного каменя. Пiдiйшов до нього i тут же розбив. З того каменя вогняна куля викотилася, а коли на землю впала, то навпiл розкололася. I вилетiла з тої кулi тендiтна дiвчинка. Стала дякувати юнаковi за те, що з кам’яного полону її визволив, та обiцяє в горi-бiдi допомогти.
– Куди ж ти летиш, дiвчинко? – запитує юнак.
– На небо. Там мої подруги. Вони нiчнi хороводи водять. I менi туди хочеть-ся, бо я – зоряна нiмфа.
– Почекай хвилечку, – просить Василько. – Вiзьми оцю землю, будь ласка, i розсип її з-пiд небес над Диким Полем.
– Добре! – мовила нiмфа.
I взяла з Василькових рук пригорщу степової землi.
...Через багато-багато днiв повернувся Василько у рiднi краї. Iде й землi пiд ногами не чує. А назустрiч йому Русалка степом бiжить, то мiсяцем, то вiтрами мiниться.
У цей час над Диким Полем зоряна нiмфа пролiтала, землю, якою русалка бродила, яку не топтала, iз рук випустила. Грудочки землi в повiтрi загорiлися i впали на золотi Русалчинi коси зоряним намистом. I в ту ж мить русалка-привид земною дiвчиною стала. Та тiльки краси все тiєї ж – неземної.