Ти знову станеш чиїмось спогадом,
а я залишусь твоїм творцем.
Летіло літо, летіло покотом,
поки спіткнулось в твоє крильце.
В обіймах пилу й чийогось гомону,
причали марева на вікні,
тумани знову чекали воронів,
а ті губилися в темноті.
Аж поки жар не достигнув щирості,
допоки правда жила сама,
горіла полум`ям розумілості,
згасала жаром твого тепла.
А місяць знову ховався зорями,
а сонце знову пішло у тінь,
чи мати смілості ждати воронів,
чи мати гордощів-розумінь?
До літа знову чекати осені,
чи ти забудеш його в собі?
Чиїмись ріками чи хоч росами,
а чи воронами на стіні?
Крилаті люди не мають спогадів,
вони забули їх в темноті,
коли вмивались чиїмись росами,
стелились маревом на вікні..
