Холодний вітер роздуває клубки думок,
Зів'ялі квіти часу падають під ноги,
Іде черговий день, а з ним – усі тривоги,
І тягнуться за ним усі нитки подій.
Вечірній спокій плаває дворами,
Він прокладає поміж нас свої стежки,
А небо падає згори своїми темними узорами,
А небо падає на місто й руйнує все, що навкруги.
Неначе доміно почали сипатись будинки,
Твій світ руйнується, та зовсім не від часу,
Його розвалюють всі твої занебесні вчинки,
Його розвалюють всі рамки, в які ти світ не помістив.
І ось неначе амнезія, що приходить після сну,
Неначе втрата, що проросла корінням вгору,
В руїнах міста ти намагаєшся перетворитись в тишу,
Шукаєш місце, де б сховати власне горе.
Все той ще вітер роздуває клубки думок,
Він є володар всіх твої завалин,
А час неначе зупинився, йому немає куди іти,
Нитки надій він за собою не потягне.
І не змайструєш ти драбину, із квітів тих, що падали під ноги,
Життя забороняє так швидко підійматися із дна,
Якщо не обереш свій шлях з руїн до перемоги,
То гнитимеш бездарно в своїх смітті-думках.
