Потихеньку, помаленьку
Тануть мого віку дні.
Гірко, гірко так серденьку
В самоті на чужині.
Ох і довгі ж, довгі ночі,
Мов похід далекий - війську.
Ніч тримає, ніч не хоче
Дійсність дню віддать російську.
Дійсність ницу та убогу,
Хоч до блиску є порив.
Ранок виповз на дорогу,
Небо сірим воском вкрив.
День настав. І я молився:
Боже! Хорони від бід,
Щоб не впав, не заблудився,
Не забув свій край і рід.
Хрест кладу на лоба, груди,
Затремтів твердий мій перст,
Бачу – йдуть російські люди,
Із простих, із бідних верств.
Не сміються очі сині,
В них заліг глибокий сум,
Люди, як і в Україні,
Зносять скруту, терплять глум.
Я б заплакав, та не можу,
Вже не маю навіть сліз,
Я б знайшов, та не знаходжу
Стан верби серед беріз.
Все би скрасив, та не вмію.
І тому вночі не сплю,
Що це небо і Росію,
Як Донбас, не полюблю.
Потихеньку, помаленьку
Кануть віку мого дні.
Гірко так – болить серденько
В далині, на чужині.
Москва 2003
