НА СЕМИ ВІТРАХ
( пам’яті О.С.Т.)
Вона була делікатною людиною, як колись її батько. Делікатні люди не мають великого впливу на інших людей, і якщо в молодості вона думала, що мала, вона помилялась. Це виявилось в останні роки її життя. Вона була самотньою.
Я думаю, вона була свого роду Дон Кіхотом-- із настійною потребою вносити шанобливу людяність у стосунки і цінувати найменший натяк на благородство в інших, ризикуючи самій здаватись недоладною і смішною. Ніщо не було для неї чужим, усе було- єдине полотно вселюдської долі, і те, що трапилось із кимось, могло трапитись із нею або її дітьми, але хтось узяв на себе гіркий привілей бути першим. Вона нікого не засуджувала і усіх розуміла. Здавалось,вона жила між світами.
Часом вона тихо плакала, думаючи про жертви війни, голоду, репресій, пригадувала своїх далеких родичів- братів- сиріт, обоє з яких загинули повільною смертю у німецькому таборі для полонених ( вона їх мало знала, але пам’ятала про них ціле життя- такі хороші, добрі хлопці, знедолені змалку!); вона плакала за чужою хворою, молодою жінкою, яка вмираючи, просила, щоб на неї нанесли грим, щоб діти запам’ятали її у труні гарною… Воістину, немає нічого драматичнішого за щоденне життя! Стоячи у черзі за живою рибою, вона якось попросила продавщицю, щоб та кинула у воду рибеня, яке безпорадно тріпалось на прилавку, задихаючись, і усі подивились на неї, як на божевільну…Таких випадків було багато- вона часто здавалась не від світу цього.
Головне ж- вона завжди пам’ятала найменше добро, зроблене їй кимось, навіть випадково. Пам’ятала людей із рідного її села, які давно колись були лагідні до неї і шанували її батьків, пам’ятала тих, кого вона лікувала 50 років назад, одразу після інституту, і які цінували її за самовідданість- усіх, хто коли-небудь сказав їй добре слово або на час подружився із нею. Вона поверталась у старі місця, не знаючи застереження поета ніколи цього не робити, і виявляла, що там вона вже чужа. Людська пам’ять не вічна, врешті-решт...
Найбільшим випробуванням її була задавнена- на все життя- сімейна проблема, яку вона так і не змогла ніколи розв’язати. Часом вона судомно поривалась щось змінити, але гірка нещасливість, мов отрута, вже вбудована в неї, дивно знесилювала її, і у спалахах яснобачення їй ввижалось колесо вселюдської долі, яке котиться по всіх життях однаково, -- його ж, це колесо, не зупиняють, не долають, а зносять до кінця. Життя її було -- як покута.
Вона ніколи не вміла захищатись сама, зате відчайдушно, з розмахом, завдавала собі на плечі тягар відповідальності за інших. Це було більше, ніж вона могла нести без надриву, і тому вона забагато працювала, забагато метушилась, помилялась- і не помилялась, рахувалась з усіма -- і мало хто рахувався з нею. Ті, хто краще вміли давати собі раду, стинали плечима і відходили.
Колись у молодості вона часом благоговіла перед “сильними світу цього”, з якими її побіжно зводила доля, сподіваючись, що знайомство із ними може захистити дітей її від грубої дійсності, але їхній світ так і не став її світом. Для ролі “ділової жінки” їй бракувало авторитетності, для ролі “світської дами” -- зовнішнього стилю й самоповаги.
Дон Кіхот не знайшов того, чого шукав, ні серед простих людей, ні при високому дворі. Їй, однак, було важче- у неї не було Санчо Панси. Ті, хто коли- небудь примірялися до цієї ролі, врешті покидали її і поверталися до своїх сімей і городів. Дружба із нею переставала їх цікавити; люди тримаються того, що їм зрозуміле і що приносить реальні плоди. І потім, ця її хронічна виснаженість через сімейні негаразди...Ішли ті, хто міг би підставити плече, вона ж була надто делікатна, щоб затримувати їх. Вона так і не навчилась розуміти невірності .
Коли їй виповнилось 70 років, вона почала забувати назви ліків, і їй стало соромно перед хворими продовжувати працювати. Вона остаточно перестала опікуватись своїм зовнішнім виглядом. Страх за тих, кого вона любила і кому, здавалось, ще могла помогти, опановував її все більше. Їй треба було ще так багато встигнути зробити для них! Життя її цілковито перетворилось на самопожертву- ні в чому іншому вона не бачила сенсу. Вона ще не знала тоді, що уже нічого ні для кого не може зробити.
Усе ж, занедбана і змучена, вона була неусвідомлено- гречна, мов королева або людина, яка за дрібку добра ладна розплатитись по- королівськи. Людям здавалось це комічним. Вона сідала у пошарпаний приміський автобус, казала “будьте ласкаві” і “прошу сказати” до похмурого насупленого водія, достатньо совісного, однак, щоб підібрати пенсіонерку, казала “щиро дякую” за місце і, дивлячись у вічі тому, хто їй поступився, ніби на хвильку підтримувала зв’язок несподіваної людяності. Пасажири крадькома кидали зацікавлені погляди на жінку, манери якої так не відповідали її полинялому одягові, старій сумці і розсипаному (ніколи не трималось у зачісці!) сивому волоссю.
Вона приїжджала до свого городу, як до єдиного вірного друга, із яким їй легко дихалось, терпляче щось садила , щоб ніколи потім не знайти посаджене, але город розумів її, прощав її старечу розгубленість, забудькуватість, розділяв її сум і пестив її, як колись давно пестив її батько у золотому вінницькому селі її дитинства.
З роками, постійно роздумуючи над життєвими драмами, переповідаючи їх своїм дітям, вона досягла особливого стану високого рівного всерозуміння приреченої, коли неможливо нікого засуджувати, неможливо не прощати і немає надії. Усе, що в ній лишилося, була трепетна боязка ніжність до тих, кого вона усе своє життя самовіддано любила і хто не виправдав її сподівань, до чужих дітей, зустрінутих на вулицях чи в трамваях, до пари голубів, які звикли прилітати до неї на підвіконня і тварин, всерозуміючих, як вона сама.
Їй стало складно знаходити теми для розмов. Вона поступово поринала у мовчання. Чи була вона вже зламана, чи, навпаки, мудра мудрістю, яка не потребує слів? Чи, може,- зламана і мудра водночас?
Наприкінці вона невпізнанно змарніла, і бувші її приятелі часом жаліли, а часом відвертались від неї. Це були останні її рани, і вона тільки тихо дивувалась. Наостанку нам дано ще раз відчути шорсткі руки цього світу, які ми відчули, народившись, і заплакали...
Доки в неї ще були сили, вона вдячно назавжди попрощалась із розгубленою працівницею банку, яка видавала їй пенсію, із бруківкою стародавнього міста, якою вона стільки років бігала, із старим собакою. Нічого в її житті не склалось так, як вона мріяла. Вона стояла на семи вітрах -- усі довгі останні роки, а, може, і ціле життя. Вона до кінця була Дон Кіхотом --без прихистку і без Санчо Панси -- і коли вона помирала, вона дякувала за кожну дрібницю, як це робила завжди: за зволожені ваткою губи, за збиту подушку, за те, що їй помогли стати на ноги, коли вона ще могла ставати, або розчесали її напрочуд м’яке, як у немовляти, волосся. Вона бідкалась, що завдає собою клопоту іншим, покірно читала різноманітні релігійнй журнали, які їй підкладали, але вони випадали з її прекрасних до самого кінця рук, коли вона поринала у свої останні плутані сни-марення. Наприкінці вона лежала мовчки, нікого не помічаючи, і тільки пильно дивилась у куток стелі, де їй ввижались сходи, і я вірю, що невидимі руки тих, до кого вона подібна, нарешті, помогли їй піднятися у новий світ, де панують вдячність і делікатність.
ID:
503673
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2014 23:25:26
© дата внесення змiн: 20.04.2016 02:11:44
автор: Вікторія Т.
Вкажіть причину вашої скарги
|
