Авжеж, він звик до знущань з його надто довгого волосся. Директорка школи перша почала цю війну, бо інші ставилися більш-менш лояльно. Ну трясе патлами, то й що тут? Загалом, такий собі простий хлопчина, щоправда з дуже гарними рисами обличчя, надто гарними, як для майбутнього чоловіка. Всі знають приказку про те, що достатньо їм бути не страшнішими від мавпи – і все, з них досить. Ні, він не був схожий на сопливе дівча. Просто мав вдачу яскравого сонячного променя, який світив у потойбіччі і викликав з темних тунелів кращі людські почуття. А тим часом, з нього продовжували кепкувати. Хлопці-однолітки (о, ця неймовірно підступна заздрість!), адже за усіма законами природи він подобався дівчатам свого оточення набагато більше за інших. Крім того, був добре вихований (дякувати батькам). Але його мало хвилювали ті заздрісні погляди. Знав одне: вони не припинять, бо їх ображає те, що вибрали-то не їх, а когось іншого.
Але діти мають дивну властивість дорослішати. Навіть не скажу відразу, чи є то добре, а чи – не дуже. З одного боку – стаєш кимось важливим в цьому житті, такою собі маріонеткою власної лялькової вистави (а чи власної?). Та в будь-якої медалі є дві сторони. Інший бік – то втрата якоїсь первозданної наївності, яку пожирає буденність та життєва круговерть.
А коли вступив у доросле життя, то ласкаво просимо у світ гріхів і невиправних помилок! Що він і наробив…З кожним днем ставав все більшим магнітом для оточуючих, його любили люди, а він любив людей. Міняв дівчат – всі вони йому здавались нікчемними, хоча на перших порах робив для них усе, геть усе, що попросять. Звик бути добрим. А вони виявлялись якимись або меркантильними, або кидали його заради якогось придурка із дредами і півметровим татуюванням на тілі у вигляді дракона (та хоч і слона, яка тепер різниця?). Розчаровувався та йшов далі, йшов вперед. Зневірювався і думав у години відчаю : «Не зустріну».
Але буває так, як то має бути.
…Вона не любила ласкавих слів, не любила обіймів і не мала звички довіряти людям. І так багато було між ними різного, що це утворювало ще більш спільного. Адже життя повне парадоксів. Вони було оксюмороном (бо хіба поєднується непоєднуване?). Лише каруселі й гойдалки у дворі…Дитячі майданчики й яскраві кольори веселкових усмішок – ось що було тоді. Такі нитки не рвуться ніколи. Особливо тісно сплітаються, коли двоє пар очей зустрічаються, і наївне питання : «Покатаєш мене?», змушує серце не битися хвилину. Доля не завжди чекає нас там, де ми думаєм. Часом вона може причаїтися навіть на облупленій фарбі старої каруселі.