Грію руки об чашку кави, хоча на вулиці спекота, а в душі цвітуть маї. Я викидаю з вікна спогади і люди відтоптують їх ногами, намотуючи мені в згадку щось. Я не згадую минуле, не тягну його лямкою зажованої ртуті, а лише відштовшую бумерангом. Кажу йому геть з голови. Біжу навпітштовху вітра і гойдаю думки між деревами, а спів лунає з озера. Це напевно русалки звеселяють свій гонор і закликають пірнути у водяні нетрі глибини. А я сиджу на підвіконні згаданого ліку і малюю. Хочу мати друзів, малюю, впевнено наводжу фарбу та відстань настільки розмита, що ковшик з рукою ковзає і вона розтікається, як і вони. Такі ж розмиті, розбавлені друзі.
