Я йшла через кладовище і вражалась кількості молодих облич на пам’ятниках, близьких дат народження і смерті, багатству й доглянутості могил, за якими—надірвані серця матерів, які хотять працею своєю, квітами, вінками хоч якось іще продовжити пам’ять про трагічних своїх дітей, затримати в пальцях їхні прозорі, холодні, ледь відчутні в далекій невідомості пальці...
Я не думала про тебе так довго, моя зникла навіки напівподруга-напіврідня-братова. Я пам’ятаю золоте волосся, тихий обережний голос, витонченість манер і рухів.”The shadow of your smile when you are gone…” Це про тебе. І молода Катрін Деньов у «Шербурзьких парасольках»--також.
Ми небагато спілкувались, доки ти була жива, тепер я розмовляю з тобою частіше.Мені часом здається, що ти—за скляною перепоною, і ми притискаємо руки до скла з двох сторін, намагаючись доторкнутись, як це роблять в’язні і їхні рідні у кімнаті побачень, і дивимось у вічі одна одній, ніби питаючи: «Що ж це таке? Як це могло статись?»
Кажуть, життя йде вперед, але що, як насправді воно нікуди не йде, лише кружляє навколо осі пам’яті, механічно прокладаючи орбіти свої через час і малозначні події?
Коли все сказано, передумано, переплакано, що лишається?--“The shadow of your smile…” І щось незагоєне в душі, що більше не болить, але світить пусткою. Там колись жила людина, якої вже немає, лише порожнина після неї зберігає форму, звуки, запах...Ввесь світ повниться такими порожнинами, які множаться і не зникають, бо вони належали людям, що незамінні, як боги, -- вони колись виринули з рук Всевишнього і розчинилися в них знову...
