Глибокі берлоги сховають його,
Засніжені прозою завтрашніх днів.
А біль не проходить в душі все одно,
І вже не зійти із буремних шляхів.
Манжети потерті від тисячі слів,
Що він написав на вікні забуття.
Хоча і забути він зовсім не зміг,
Про важкість історій вчорашнього дня.
Розломиться хвиля тривожних обійм,
Упадуть години у прірву зими.
І корчився довго безстрашний той змій,
Що нас спокусив на паршиві плоди.
Він вірив у краще, але так хотів,
Щоб пам'ять лишила сьогодні його.
Бо в серці давно він уже спорожнів,
І холодно в ньому давно вже було.
