Завжди ти для мене був культом. Не людиною, ні. Людиною ти не був апріорі. Ти був культом мого болю.
я ніколи не приховувала, що люблю біль. Фізичний, душевний, це не важливо, головне, щоб отримувати його вчасно і цілісними дозами. І ти мав за це відповідати.
Та ти ж не впорався навіть з цим. Біль був недозованим, занадто брудним і бридким. Не приносив ніякої насолоди, від нього хотілося вмерти. Не впорався.
Бо ти не любив мій біль і ніколи не хотів мати з ним справ. Бажав лишитися з чимтими руками. Руки твої теж ніколи не були чистими. Вони були бруднішими за руки робочого вугільної шахти. Вони були замащені ніжністю і хтивістю, грубістю і пристрастю. Дивно, але ніколи не бачила на них кохання. Навіть на дотик не відчула.
Хотіла було написати це якось по-іншому. Прямо, без оцих метафор і багато в чому незрозумілих тобі порівнянь. Але я по-іншому не вмію. Хоча, вмію, але ти не розумієш мене іншу. Та й мені подобається писати це саме так. У мене навіть змінюється почерк.
А ти ніколи мене не розумів. Яким би почерком я тобі не писала і яким би шрифтом не друкувала. Бо ти щанадто гордий, щоб когось розуміти. Бо є тільки ти. Так вважаєш?
Ти завжди був для мене культом. Ні, не людиною. Людиною ти не був апріорі. Культом мого болю.
Я вже не хочу болю. Смаки змінюються, сонце. Тому, прощавай. І якщо чесно, мені пофіг, зрозумів ти мене цього разу чи ні.