"Не знаю, куда обычно отправляются умирать разговоры..." Дж. Троппер
Завше ти просто мовчиш, коли так багато хочеш сказати,
Хтось перед тим, як помирала ніч, надто голосно плакав,
Надто тихо гори вбирали у себе її.
І немає дощів у пустелях по тисячі років,
І немає тебе, коли небо встромляє ножі
Залишаючи рани, які ти лишаєш у себе.
Налий мені в руки світанків, аби я почала розквітати.
В мені верески тихші, як вся тиша Нью-Йорських доріг.
Згадуй про мене, тоді коли вистрілять в спину...
Я буду пулі вбивати у серце собі
Відтинати попалене часом, фарбами, віком волосся.
Тобі лиш лишилось боротись за те, щоби вітер замість шкіри, пронизував всі твої втомлені дні.
Підожди...
Поки все ж хтось засне на твоїх долонях,
І терпкі вечори впадуть літерами на папір...
Без слів
Відтак кожного вечора та безвісти зникають в зіницях світлини, які ти так довго беріг для мене...