Я більше нічого не боюся. Можеш бути впевненим в тому, що не знайдеш у моїх очах ні краплі страху, адже я просто не пам’ятаю цього стертого з мого розуміння почуття. Хочеш знати, чому? Тому що я давно розбита на друзки простими словами, котрі були кинуті мені друзями у сварці, тому що поранена солоними слізьми, котрі падали з маминих очей після мого відчайдушного крику від душевного болю, тому що розірвана на тоненькі стрічки тим, кому довіряла найбільше від усіх. Відчуття болю та ненависті до світу затьмарили розум, і більше ніякого страху не видно в моїх сірих з легенькою зимньою памороззю очах.
Я більше нічого не боюся. Можеш бути впевненим у цьому твердженні і навіть перевірити. Спробуй сказати мені щось болюче, на твою думку, і отримаєш у відповідь іронічний погляд чи широку посмішку. Я навчилася відбивати подібні напади на свою душу. Я навчилася відрізняти правду від брехні, а також, віднедавна, відчуваю фальш у голосі. Не люблю людей, котрі падають на коліна, намагаючись вибачитись, бо в цей час тримають ніж за спиною. А ті, котрі грають на публіку, використовуючи замість музичного інструмента чужі емоції та почуття – саме такі особистості. Ніби бездушні лялькарі, що проникають у твою пам’ять і смикають за найболючіші нитки спогадів. Та я більше не боюсь такого болю. Виробила імунітет через подібні випадки. Можливо, неправильно, зате дієво.
Я більше нічого не боюся. Можеш мені не вірити, але факт залишається фактом – це дійсно так. Я не хочу чути ніяких доводів, що засвідчують зворотне. Ми просто залишимося кожен при своїх думках. Так буде краще для світосприйняття. Дві впертості ніколи не подолають один одну, можливий лише оптимальний компроміс, котрого Я не бажаю досягати.
Я більше нічого не боюся. Я самовпевнена, так? Напевно… Тому що, насправді, є величезна кипа речей, які мене лякають до прозорості солоної краплинки з очей мами: зневіра друзів, страждання рідних, випадкова смерть, сльози близьких мені людей, двійка з улюбленого предмету, фільм жахів, від якого холоне серце, маленький павучок у верхньому лівому кутку власної кімнати… Так дивно. Так багато. Так незрозуміло. Але існуюче. На жаль, напевно.
Та пам’ятай: для всіх я нічого не боюся. Бо всі мої острахи заховані глибоко в нетрях порваної випадковим поцілунком душі. Так глибоко, що знайти їх може лише пляшка міцного алкоголю та повна довіра до близької мені людини. Напевно, я таки слабка особистість… Але нічого не боюсь. Напевно. (2012 рік)
ID:
499907
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.05.2014 02:28:58
© дата внесення змiн: 19.05.2014 02:28:58
автор: Олена Вєчканова
Вкажіть причину вашої скарги
|