Були ж часи...
Були ж часи, коли надворі
Лунав веселий спів дітей
В достиглім житі, наче в морі,
Як колоском чиєїсь долі
Із тихим шепотом, поволі,
В минуле йшли снопи людей.
Коли світило наше сонце
Над землями моїх дідів
Коли Сварог дивись в віконце
Й Перун над стріхою гримів -
Тоді, здавалося в Україні
В країні рідній все жило...
Та все минуло, відгуло
Як спалахи багать всесвітніх.
Немає слова "свій" - "Халопы", -
Луна у вікна, - "Выхадите,
І наші кожані чоботи
Своєю кров"ю окропіте".
"И нету слова"... тьфу, немає!
Немає слів, немає вух
Куди дівалася та мова,
Що прадідам голубе слух?
Коли на "вєчному" багатті,
"Гореть" ми будемо в огні -
"Кто" позбирає все те дрантя,
Що ми лишилили по собі?
Кто "покарає" і ""Осудить"
За наш поруганный язык,
Когда, как мерзкий грязный клык
Вгрызется память прошлых судеб...
Но, может, силой проведнья
Дано мне в завтра посмотреть?
И нашей славы привиденье,
Живым и радостным узреть?
Услышать где-то тихий шепот,
Родных от века, вечных слов,
Козачий быстроходный топот -
Не только в сизом царстве снов?..
...Когда ж светило наше Солнце,
Над землями моих дедов?
Когда Сварог смотрел в оконце,
И слышен был нам гул громов?...
"Ведь было ж время..." - тьфу ти, буде!
Я вірю в це, доки жива!
Народ себе не враз забуде,
Й не раз траплялися дива.
От тільки трошки потерпіти
Незручну рукоять меча
І як рубитися з плеча
козачий навик відновити!
Настане час.
