Кохати лицемірно не умію:
Із глини іншої зліпив мене Господь.
Від фальші серце зболено німіє,
Якщо ж ти зрадив - більше не підходь!
Як в літо, щедро сонцем оповите,
Я свято вірила у ніжність і любов...
І як мені, скажи, надалі жити? -
Ти віру цю брехнею розколов.
Не можу вгамувать в душі образу,
Тривоги сну кошмарного - це ти,
Тому кажу відверто і відразу:
Іди з мого життя під три чорти!
І не проси вернутися, не треба!
На розтоптання свою гордість не віддам.
Щасливою я стану і без тебе, -
Усім на зло, на зло усім вітрам!!!
Як сам в Коханні не стерпів би зраду,
То так і Вам, Іриночко, скажу:
Добре, що Ви його прогнали зразу,
Не кинулись в оману міражу.
Не плакали за втратою гіркою,
(Нема за ким!) І гордість зберегли.
Зустрінетесь ще з радістю святою,
Яку раніше мати не змогли!
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я знаю: счастье свое встречу...любовь сама меня найдет...Но только настоящая,какая не предаст за грош и не заставит горько плакать...Я буду с нею только петь!...
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Зраджене кохання - вітер полі,
Ти його не зловиш, ти не вбережеш
Не помітиш, як і сам поволі...
Зрадиш себе теж
ось такі стрічки навіяла Ваша історія кохання
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00