Новоодеському меморіалу.
Рік сорок сьомий, післяпереможний,
Бравурний звук фанфар уже стихав,
Голодний рік, обшарпаний, тривожний,
Нас голод гнав, ловив, кого встигав.
У кожний дім залізли хижі руки,
Лічили сині ребра, як щаблі,
Завили пси, і закружляли круки,
І захрущали на зубах щавлі.
Я був малим тоді і голоп'ятим,
Мав одежину драну і цупку,
Сутужно всім було, і нам – хлоп'ятам –
Не до розваг, і школа на замку.
Тяглись голодні дні, холодні ночі,
Ходили жебраки – хлібця, хлібця, –
А хліба не було, були лиш очі
У нас, малих, – широкі – в півлиця.
Все бачили, аж якось літом, рано,
В погоду дуже вітряну, жарку,
Зібрались люди біля котлована
У пришкільному всохлому парку,
З полуторок пошарпаних, побитих,
Під гук стовпів і телеграфних струн,
Суворі люди, під натужний видих,
Позносили і склали купу трун.
Нам старші пояснили – в них солдати
З навколишніх заплав, полів і сіл,
Їх, щоби тут останню шану дати,
Щоб по-людськи, зібрали звідусіль.
У братську цю могилу вклали густо,
І голосив тоді вцілілий люд,
І стало біля ями якось пусто,
І прогримів, як водиться, салют.
Так, хоронити – це не жито жати,
Та вразило тоді мене, маля,
Що як же тісно їм отам лежати
В отих таких страшенних штабелях!
Що важко їм, що давить їх і тисне,
А як же тим – найпершим, хто внизу?
З тих давніх пір оте видіння висне,
З тих пір його у пам'яті несу.
Давно було, роки летять нечутно,
Тривожний гук доноситься здаля,
Та і тепер буває серцю скрутно,
Як згадую високі штабеля.
Березень, 2004
ID:
482294
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.02.2014 16:00:35
© дата внесення змiн: 06.03.2014 11:07:25
автор: Ник.С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|
