Давно те було…
Долоні від праці й часу загрубіли
У мами. Покраяли думи чоло.
На зиму (ой, леле!) птахи прилетіли
( звідкіль, перелітні?), на скроні їй сіли. Білі…
А ніженьки, ставні колись і прудкі,
Вже так позбивала об ті стирчаки,
Які на шляху раз по разу стрічались,
Що, бачу, нелегко ступати їм стало…
Але ж не хотіла матуся, щоб те помічали,
Й ховала поранення і синяки…
А серце всі болі – її і близьких
(бо своїх йому мало було) –
До себе прибрало, у себе всотало.
Невже оті болі потрібні йому, як тепло?
І досі я бачу: глибокі криниці…,
І смуток, прихований десь вглибині.
А сонячний зайчик припав до водиці
І п”є-випиває той смуток – й мені
Так радісно бачить:зникає печаль від розлуки.
Засяяли сонечком любої матінки очі,
І усмішка – ластівкою на устах.
Ми вдвох. Гладжу, грію її закоцюрблені руки
І в тиші сердечній сполохать не хочу
Те щастя, що в хату з дороги прибилось, як птах…