Ми, як білих метеликів ляльки-мумії,
Не навчились літати, жити і думати.
Хоч дивуємся часом і ждемо приховано
На світло, на свято, на сонце надії якесь.
Тебе прораховано, дні спрограмовано,
Ще в минулім житті прораховано все.
І ця мить – «де жа вю», що вже було колись.
Байдужістю, злом, нетерпінням усіх інфіковано.
І в кожного ніби ліміт і проблем лабіринт.
Як жити чи вижити в дикім оцім серіалі,
Де шансів так мало і більше питань?
Втікати до себе у мушлю чи в задзеркалля,
Від бруду і блуду, від фальші й іржі.
Таїтись, як вийде, між дурнів і мудрих.
Ділити себе без жалю, як риби, хліби і вино…
Ліпити собі пластилінових карликів-ідолів
Й не бачити вперто сірих фантомів масу,
Весну і небо. І сміх білозубих красунь…
Хоч збридли маски і стерті майже очі,
Ми дурим себе, що мине, і що порох ще є.
Встаєм - лягаєм, ходим по колу, як час та інші.
Спокійно-наївно-дитяче. І без надриву.
Хоч вірити треба. У щось. У маленький виграш.
В життя і у себе. У шанс. У друзів, у тебе.
Як в казку стару із незмінно щасливим кінцем.
а чому і ні? чи в змозі ми закрутити вісь земну в зворотню сторону? і не треба. а жити по бажаннях наших, по велінню серця? - а чому і ні!
бо то вже з вищої мудрості слова: вірити у життя і себе
v1n відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
