«Соломія-дівчина-мрія»-отак часто примовляв мій друг Степан або як ми його прозвали, ще у п»ятому класі- Наш Стефко, Стефось, Стеффі.Високий, темноволосий парубок з яскравими смарагдовими очима і трохи запалими щоками, був схожим на типового серіпального покидька. Стефко є звичайним студентом з вітром в голові, часом, його вітер переростає в урагани, смерчі і торнадо.В такі дні Стеффі не виходить з дому, сидить в своїй кімнаті, обіймаючи горня кави, говорить з диктофоном, розповідає маленькому чорному квадратику про все що наболіло, про те як йому болить Україна, як він мріяв стати істориком, натомість вступив на механіко-математичний, бо там викладає мамина подруга, яка обіцяла допомагати, а тепер розводить руками і запрошує на чай кожної перерви. Плівка не знала як це-проміняти мрію на чай, не знала як ламаються мрії, як життя перетворюється на існування і шкарубіє серце.Вона не знала взагалі нічого, мовчки виконувала свою справу-намотувала на себе нитку слів, яка ткалася в людській душі. Підозрюю, Стефко вірив що хтось це слухатиме.Говорив він дуже чемно і аргументовано як справжній історик, зважував кожну деталь своєї розповіді.І є щось раціональне в тих розмовах, адже бажання виговоритися буває у всіх, але кому довірити таку важку ношу?Розповідати таке друзям-великий ризик, а Стефко ризикував всім, крім маминих пампухів і своїх душевних переживань.=, тому й розпинався перед диктофоном.Одного разу, я запитала його, чи не краще розмовляти з дзеркалом чи вікном і не витрачати плівку,яку й так ніхто не слухатиме?Він відповів так:» Важливо розуміти, що тебе слухає хтось вірний, в іншому випадку можна звикнути і розмовляти зі всіма предметами аж до гамівної сорочки»Не знаю як цьому мініатюрному апарату вдалося завоювати повагу такого високоморального хлопця як Стефко, але в зраді його не звинуватиш.
Серед багатьох Степанових захоплень знаходилися уроки гри на барабанах, автостоп, поезія,археологія, навіть скульптура, але у цьому списку немає закоханостей і дівчат.
Сидимо в парку, посьорбуємо апельсиновий сочок.Питаю:
-Стефку, ти про любов чув?
-Чув, ось зараз почую, так?-піднімаючи очі до неба, сказав він.
-А може навпаки?Розкажи, чи віриш ти в любов?
-Вірю.
-А чому ж нікого не любиш?
-Мені важко любити.Важко жертвувати заради любові, важко знайти людину якій потрібні стосунки без милостині, яка нічого не питатиме і не проситиме.Я егоїст?
-Ні, тобі для цього бракує влади.-вголос подумала я,але швидко виправилася,-Ти просто ще не знайшов своєї «пазли».Надіюся вона знайде тебе швидшеі ви встигнете хоча б за руки взятися.
З того часу минуло, приблизно, два роки, Стефось майже не змінив своїх поглядів, але більше цю тему ми не обговорювали.І ось в розмови потрапила якась Соломія.
-І хто вона?-питаю друга.
-Мрія.Соломія, Соломія.
-Ти нарешті закохався?Знайшов ту невибагливу?-іронізую
-Вона сама мене знайшла.
Це втамувало мою цікавість. Ми йшли мокрими тротуарами до зупинки і мовчали,думали про Соломію.Стефко про свою, я –про його.Повітря було вологим, розбитим на мільйони гранул туману, дихалося важко, так хотілося: мені-додому, а Стефосю- до Соломії.Він сказав про це, коли ми проходили повз старезний театр.Я вперше почула від цього врівноваженого бунтаря такі ласкаві слова.Він розповідав про неї вибухом ніжностей, метафорично малював її характер в моїй свідомості.Зізнаюся, я навіть відчула щось схоже на заздрість, бо сама ніколи не переживала нічого подібного.Його великі очі проясніли, часом опускалися до землі і одразу ж злітали кудись вдаль.Спостерігаючи за Стефком, відмітила що він не згадує про зовнішність своєї коханої.Для мене, приземленої істоти, було цікаво: чи ходить вона на підборах, яке в неї волосся?Ну хоча б щось офіційне, наприклад звідки ця Соломія, скільки їй років?Але Степан розповідав про її ангельський голос і таку доброту, на яку навіть янголи не здатні.Він не розпові мені де і коли вони познайомилися, тільки казав, що тепер він не п»є кави і не читає газет.Ну гаразд, каву можна пробачити, хоча бути львів»янином і не пити кави-це хворіти.Але газети, Стеффі не серфитиме паперовими і он-лайн сторінками.Це неможливо, адже він завжди в курсі останніх новин, записує коментарі, вивчає історію сьогодення з газет.Я слухала, боялася і не наважувалася запитати чи прокоментувати Стефковий монолог.Було б жорстоко висмикнути його з цієї сюрреальності, запитавши про колір нігтів.Залишалося слухати і мовчати.Я так і робила, але він сам схаменувся, різко замовк і запитав «як тобі бути диктофоном?»В цей момент мене просвітило як насправді важливо те що Стефко відкривається саме мені і я не мала права думати про щось побутове, не могла.Відповідаю чесно:»Якщо не думати –чудово, але я надіюся, що твій диктофон не вражають розповіді про Соломію, тому я маю честь бути твоєю плівкою, користуйся на здоров»я»
Минув місяць.Я відкриваю білі двері з вузеньким віконечком і зустрічаю щасливий погляд Стефка і щасливію від того.Даю йому корзину апельсинів, а він віддає три помаранчі Соломії, вони падають на порожнє ліжко.Така радість наповнює цю кімнату, наче тут живе велика щаслива сім»я.
-Як ви, Стеффі?
-Ми літаємо, мала.-каже Стеф і ховає, ніби трохи присоромлені очі.
Я усміхаюся, вихожу.
Худенька медсестричка співчутливо дивиться на мою щиру усмішку і здається геть нічогісінько не тямить.Я не слухаю її порад, йду довгим темним коридором божевільні.Стефко щасливий і гамівну сорочку вже не одягають.Його Соломія ніколи не зникне, вона ідеальна, створена ним.Диктофонні плівки тепер єдина нитка у реальність, ними ніхто не користується, і добре.
ID:
457625
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.10.2013 23:32:22
© дата внесення змiн: 30.10.2013 23:37:10
автор: Кавалева
Вкажіть причину вашої скарги
|
