Ти просто відкриваєш рота й кричиш. Не розумієш, від чого. І навіть не намагаєшся. Бо все одно не вийде. Бо те, чого ти хочеш, завжди недосяжне. І завжди чуже. Чуже, яке чомусь зовсім не прагне стати твоїм, і до чого ти йдеш якось занадто повільно і занадто безглуздо.
Вітер. Ти стаєш обличчґм до нього і ніби відкриваєш свою душу, він ніби входить у тебе. Може, залишиться, а може,Ні.Ти напевне не знаєш... Стаєш спиною до нього, він підіймає всі до останньої волосинки твого тіла, але не проходить углиб тебе, зупиняється і наче чогось чекає, шукає і не знаходить, а отже, залишає...
Відкриваєш якусь стару книгу. Невідому. Нікому не відому. Від її сторінок чимось тхне. Чи приємно пахне?.. Щось середнє, приємно-гидке і болісно-мляве. Писані якось дуже нерівно слова заходять до самої середини тебе. Вони мовчать. Мовчать, тримаючи тебе в"язнем. Зразковим в"язнем іллегальної божевільні. Ти відкриваєш їм свої думки, а вони - не проти нишпорити темними провулками сліпоглухонімої пам"яті. Вони, як алкоголь у крові, включаються в роботу, як тільки одержують нагоду для цього. Або ж не нагоду...Не знаю. Якась суцільна невдячність за врятування... Здається, врятування світу від тебе. Та насправді, ТИ намагаєшся звільнитися від світ, а не навпаки...
Вимикаєш світло - то є твій 1й крок. Твоя перша хвороба і перший лікарняний. Причому зовсім не оплачуваний. І зовсім не очікуваний. То вбий її. Вбий хворобу, вбий смуток, вбий сором... Разом із нею. Живи і все. Живи, але гідно. Г-І-Д-Н-О... Це так, щоб, просинаючись уранці, ти міг мені сказати, що ти і я - хворі. А отже, є шанс залишитися вдома. Надовго. Навічно. Хоча б душею...
